Среда, 11.12.2019, 15:20
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

Меню сайта
Музыка
Мини-чат
Наш опрос
Оцените сайт
Всего ответов: 154
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

ТРИ ПОМАРАНЧI (Італійська народна казка)

Жили собi колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королiвство й  багато пiдданцiв. Тiльки не мали король з королевою дiтей. От якось король i  каже:

- Якби в нас народився син, то я поставив би на площi перед палацом водограй, з якого сiм рокiв поспiль била б не вода, а солодкий мандариновий сiк.

- А я наказала б поставити поряд з вашим другий водограй,- мовила королева,- i з нього бив би не сiк, а запашна оливкова олiя. Сiм рокiв приходили б до нього жiнки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзi у короля з королевою справдi народився гарненький хлопчик. Щасливi батько з матiр'ю виконали свою обiцянку, i на площi перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олiєю вище вiд палацової вежi. Другого вже трохи нижче, третього - ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королiвський син, то нижче били водограї.

Наприкiнцi сьомого року обидва водограї вже зовсiм не били, з них лише поволi капали сiк та олiя.

I трапилося так, що саме тодi вийшов на площу перед палацом пограти в кеглi малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзi вибирала губкою з кам'яного ложа водограю то сiк, то олiю i видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повнi, королевичева кругла куля влучила не в кеглi, а в бабусинi глеки! Удар був такий мiцний, що вiд глекiв на всi боки полетiли черепки. Тiєї ж митi обидва водограї й висохли, бо королевичевi саме виповнилося сiм рокiв!

Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем i сказала:

- Слухай-но, королiвський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобi тричi по сiм, на тебе нападе нездоланна нудьга. I буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобi поталанить знайти це дерево й зiрвати три помаранчi, тобi дуже захочеться пити. Тодi й побачимо, що буде далi.

Сказавши це, бабуся засмiялась i пiшла собi.

Тим часом королевич далi грався в кеглi i за яких пiвгодини забув i про бабусю, i про її розтрощенi глеки та грiзне закляття.

Згадав вiн про те закляття аж тодi, як минуло йому рiвно тричi по сiм - двадцять один рiк. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що нi ловецькi розваги, нi бучнi бали - нiщо не могло її розвiяти.

- Де менi знайти три помаранчi? - одно казав вiн.

Почули це його батько-король i мати-королева й насипали перед королевичем цiлу гору золотавих помаранчiв. Та королевич тiльки хитав головою:

- Нi, це не тi помаранчi,- казав вiн.- А якi тi, що менi треба, то я й сам не знаю. Осiдлайте менi коня, поїду я їх шукати.

Пiдвели йому коня, вiн скочив у сiдло й поїхав.

Довгенько вiн їздив усiма шляхами, але так i не знайшов, чого шукав. Тодi звернув коня й поїхав навпростець до рiчечки. Пiд'їжджає, коли чує тонесенький голосок:

- Агей, королiвський сину, обережно, щоб твiй кiнь часом не розтоптав моєї хатки!

Озирнувся королевич навкруги - нiде нiкого. Тодi глянув вiн коневi пiд копита, аж там у травi лежить шкаралупка вiд яйця. Зiскочив тодi королевич з коня, придивився, а в тiй шкаралупцi фея! Усмiхнулася вона юнаковi та й каже:

- Давно до мене нiхто в гостi не приходив i подарункiв не приносив.

Як почув це королевич, зняв свiй перстень з ясним самоцвiтом та й надяг його на фею замiсть пояса. Поглянула на себе фея, засмiялася на радощах та й каже:

- Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди дiамантовий ключ, i ти пройдеш у садок, де на деревi висять три помаранчi.

- А де ж того ключа шукати? - спитав королевич.

- Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.

Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю. Там справдi жила сестра цiєї феї - в каштановiй шкаралупцi. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї.

- Дякую тобi,- сказала фея.- Тепер я матиму золоте лiжко! За це послухай, що я скажу: дiамантовий ключ лежить у кришталевiй скриньцi.

- А де ж та скринька? - спитав королевич.

- Це знає моя найстарша сестра, яка живе в лiщиннику,- вiдповiла фея.

Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той лiщинник. Там у шкаралупцi лiщинового горiха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок i подарував його цiй феї. Вона накинула його на гiлочку й сказала:

- От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобi скажу те, чого не знають мої меншi сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палацi, який стоїть на горi ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собi тiльки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь i не бiйся нiчого.

Скiльки їхав королевич, того нiхто не вiдає. Проте подолав вiн усi три гори, проїхав три пустелi й пiд'їхав до тiєї гори, де стояв палац. Скочив вiн з коня, прив'язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить - неподалiк пролягла стежка, якою давно вже нiхто не ходив. Вiн вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так вiн дiйшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролiтала сорока, й королевич попросив її:

- Сороко бiлобока! Заглянь у вiкно палацу й скажи менi, чи спить сторож.

- Око заплющене! Спить, спить! - сказала сорока.

- Що ти знаєш, дурненька сороко,- сказав сам до себе королевич.- Усе навпаки.

Зачекав вiн, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич i спитав у неї.

- Люба совонько! Заглянь у вiкно палацу й скажи, чи не спить сторож.

Сова пiдлетiла, зазирнула у вiкно й заухкала:

- Ух-ух! Не спить! Так i зорить на мене!

- Ага, тепер саме час,- сказав сам собi королевич i зайшов у палац.

Там побачив вiн одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стiл, а на столi кришталева скринька. Пiдняв королевич вiко скриньки i взяв дiамантового ключа.

Узяв, але що ним вiдмикати, не знає. От став вiн ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не пiдходить. Залишаються вже тiльки золотi дверцята у найдальшiй залi. Пiдбiг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув - i дверцята вiдчинились. Королевич зайшов ними в сад.

Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчi. Та якi! Великi, запашнi, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зiрвав їх, заховав пiд плащ i мерщiй геть iз саду.

Тiльки-но збiг стежкою з гори й сiв на коня, як одноокий дiдуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув вiн у скриньку, а вона порожня! А королевич з трьома помаранчами був уже далеко вiд палацу - щодуху летiв на своєму доброму конi вже аж через пустелю. Сонце пражить немилосердно, пiсок розпечений, i над ним мерехтить марево. Королевичу так захотiлось пити, так захотiлось, що вiн i думати нi про що iнше не може.

- З'їм одну помаранчу,- подумав вiн собi.- Може, хоч якось утамую спрагу.

Не встиг розломити шкiрку, як помаранча розкололась на двi половинки, i з неї вийшла небаченої вроди дiвчина.

- Хочу пити! Дай пити! - попросила вона жалiбно.

Що тут королевичевi дiяти, коли в самого пересохло в горлi!

- Пити, пити,- вже кволiшим голосом благала дiвчина. Потiм замовкла i впала мертва на пiсок.

Посумував над нею королевич та й поїхав далi. А коли невдовзi оглянувся, то побачив на тому мiсцi зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тiльки не захотiв повертатися назад.

Незабаром пустеля скiнчилася, i королевич пiд'їхав до лiсу. Там на узлiссi дзюркотiв струмок. Королевич зiскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв i сiв спочити пiд крислатим каштаном. Сидить отак, дiстав з-пiд плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. I так йому закортiло подивитись, що там пiд її золотавою шкуркою, що втерпiти не може. Узяв вiн та й надрiзав помаранчу.

Плiд розпався на двi половинки, i вийшла з нього дiвчина, така гарна, така гарна, ще гарнiша вiд першої.

- Хочу пити! Дай пити! - попросила вона.

- Он струмок,- сказав їй королевич.- Вода в ньому чиста та холодна.

Дiвчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навiть пiсок на днi став сухий.

- Пити! Дай ще пити! - жалiбно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла.

Засмутився дуже королевич, устав i сказав:

- Нi, тепер я й краплини в рот не вiзьму, доки не нап'ється досхочу дiвчина з третьої помаранчi!

Скочив у сiдло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь - а на тому мiсцi стiною зеленiють помаранчевi дерева, i вода в струмку аж шумить.

Та королевич не вернувсь назад подивитись, хоч йому дуже кортiло. Вiн притиснув до грудей останню помаранчу i подався далi.

Як йому тiльки хотiлося в дорозi пити! I їхав вiн так ще довго, та, нарештi, зупинивсь перепочити коло рiчки неподалiк вiд свого королiвства. Тут надрiзав королевич третю, найбiльшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квiтка розгорнула пелюстки, i стала перед ним дiвчина небаченої вроди. Якi вже були гарнi тi двi першi, але поряд iз цiєю вони б здалися просто непоказними! Королевич не мiг очей вiдвести вiд неї. Обличчя її було нiжнiше вiд пелюсток помаранчевої квiтки, очi зеленi-зеленi, немов зав'язь плоду, а коси золотi, мов шкурка достиглої помаранчi.

- Пити! Пити! - попросила дiвчина.

Королевич узяв її за руку й пiдвiв до берега. Дiвчина схилилась i почала жадiбно пити. Проте рiчка була глибока й широка. Тож хоч скiльки дiвчина пила, а води в нiй не меншало.

Нарештi красуня вiдiрвалась вiд води, пiдвелася, всмiхаючись, до юнака й промовила:

- Дякую тобi, королевичу, красненько, що ти дав менi життя. Я - дочка короля всiх помаранчевих дерев. Я так довго мучилася, чекаючи на тебе в золотiй в'язницi! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.

- Бiдолашнi твої сестри,- сказав королевич.- Це я винен у їхнiй смертi!

- Але ж вони не померли,- сказала дiвчина.- Хiба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнiм затiнок i вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер нiколи вже не стануть живими людьми.

- А ти мене не покинеш? - запитав дiвчину королевич.

- Нiколи, якщо ти не розлюбиш мене,- вiдповiла вона.

Тодi королевич посадив дiвчину поперед себе в сiдло й пустив коня учвал до рiдної домiвки.

Нарештi вдалинi замрiли вежi палацу. Королевич спинив коня й сказав дiвчинi-красунi:

- Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотiй каретi i привезу шовкову сукню та атласнi черевички.

- Не хочу я нi карети, нi вбрання, - сказала дiвчина.- Краще не лишай мене саму. Менi тут  страшно.

- Та я ж хочу, щоб ти зо мною в'їхала до палацу мого батька так, як належить нареченiй королiвського сина. Не бiйся, я тебе пiдсаджу он на ту гiлку, що звисає над ставком, i тебе нiхто тут не побачить.

Вiн узяв її на руки, посадив на грубу гiлку, а сам поїхав у браму палацу.

Тим часом до ставка пiд те саме дерево винесла прати бiлизну слiпа на одне око i крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там вiдображення дiвчини чудової вроди.

- Господи! Невже це я така гарна стала? - вигукнула здивована служниця.- Певно, навiть сонце заздрить моїй красi!

I служниця звела очi вгору, щоб порiвняти себе з небесним свiтлом. Тут вона й побачила в зеленому галуззi дiвчину. Збагнувши, що то не її вiдображення красується у водi ставка, служниця спересердя гукнула до красунi:

- Агей, ти, хто ти за одна i чого заховалась на деревi?

- Я королевичева наречена i чекаю, доки вiн приїде по мене.

Служниця нишком i подумала: "Ось коли трапилася менi нагода перехитрити долю!"

- Побачимо ще, по кого вiн приїде,- вiдповiла вона дiвчинi й заходилася щосили трясти дерево.

Сердешна дiвчина з помаранчi трималася на гiлцi, як могла. Проте дебела служниця щораз дужче трясла дерево. Нарештi дiвчина не втрималася i впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.

Служниця вмить її схопила i сховала в пазуху, а сама вилiзла на дерево. Щойно вмостилась на гiлляцi, аж тут i королевич пiд'їхав у золотiй каретi, запряженiй шiстьма бiлими кiньми.

Як побачив королевич свою наречену слiпою на одне око й кривою, то аж вiдсахнувся.

Служниця те помiтила i квапливо сказала:

- Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око менi влетiла смiтинка, а ногу я пересидiла на гiлляцi. Пiсля весiлля я стану ще краща, нiж була.

Що мав королевич дiяти? Вiн-бо заприсягся на своєму мечi взяти її за дружину. От i повiз її до палацу.

Батько-король i мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край свiту, щоб знайти таку калiку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад i стали готуватися до весiлля.

Аж ось надiйшов i день весiлля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканiших наїдкiв i напоїв, а гостi просто сяяли у найдорожчому вбраннi. Лише королевич був сумний i невеселий. Його знов огорнула страшна нудьга, так нiби вiн нiколи не тримав у руках трьох помаранчiв, не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.

Ударили в дзвiн, i всi посiдали до столу. На найпочеснiшому мiсцi, як i годиться, посадили молодих. Служники пiдносили молодим усiлякi вишуканi наїдки та напої.

Молода що не вiзьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити.

Невдовзi на неї найшла така спрага, що нiякими напоями не можна було втамувати.

Тут i згадалася молодiй захована в пазусi помаранча. Та тiльки-но вона витягла, як помаранча з рук - стриб на стiл i покотилася собi, промовляючи срiбним голоском:

Слiпа кривда сiла за столом Та й готує лишенько нам двом...

Усi гостi аж завмерли вiд подиву. А молода зблiдла, мов стiна. Покотилась отак помаранча через увесь стiл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпiл, i з неї вийшла чудової краси дiвчина - дочка короля помаранчевих дерев.

Королевич узяв її за руку й пiдвiв до батька та матерi.

- Осьде моя наречена! - сказав вiн.

Лиху дурисвiтку негайно прогнали геть з палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весiлля й жили довго i щасливо.
Поиск
Календарь
«  Декабрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архив записей
Калькулятор

Copyright MyCorp © 2019