Вторник, 17.09.2019, 10:13
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

Меню сайта
Музыка
Мини-чат
Наш опрос
Оцените сайт
Всего ответов: 153
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

ЦВIТ ПАПОРОТI (Польська народна казка)

З давнiх-давен вiдомо всiм, а особливо старим бабусям, якi люблять про це оповiдати зимовими вечорами бiля печi, що на Яна Купала, коли буває найкоротша лiтня нiч, у лiсi зацвiтає папороть. Хто ту квiтку знайде, зiрве й сховає, матиме щастя на все життя.
Оце тiльки горе, що така нiч буває лише раз на рiк, i то дуже коротка, та й цвiте тодi один-однiсiнький кущ папоротi в усьому лiсi. А росте цей кущ у такому закутку, що добратися до нього майже неможливо.

Кажуть також, що дорога до квiтки дуже важка й небезпечна, бо на нiй трапляються рiзнi страхiття й лякають людину, не дають їй iти.

I ще кажуть, що тiльки молода людина може добути цю квiтку.

Колись давно жив собi в одному селi хлопець на iм'я Яцусь. Люди прозвали його цiкавим, бо вiн скрiзь нишпорив, шукав i все слухав, що кажуть люди. Що найважче добути, те вiн неодмiнно хотiв мати: така вже була в нього вдача. На те, що пiд ногами лежить, Яцусь i не дивився, а до чого треба було добиватися, через що собi в'язи можна було скрутити,- оце йому найбiльш припадало до серця.

Трапилося раз, що хлопцi сидiли ввечерi коло вогнища, а Яцусь рiзьбив ножиком вiзерунка на палицi, бо неодмiнно хотiв прикрасити її собачою головою. Тут до вогню пiдiйшла стара Нiмчиха, баба дуже розумна, що чимало вешталася по свiтах i знала все, як воно буває. I завела Нiмчиха мову про цвiт папоротi, яке вiн, мовляв, щастя може принести тому, хто його знайде.

Яцусь слухав дуже уважно й так заслухався, що палиця випала в нього з рук i вiн мало не врiзав ножиком пальця.

Стара оповiдала про цвiт папоротi так, немов бачила його на власнi очi, хоча з її лахмiття не знати було, щоб вона мала вiд цього щастя.

Коли вона скiнчила, Яцусь сказав собi:
"Нехай буде, що буде, а я мушу знайти цю квiтку. I я її таки знайду, бо коли людина чогось дуже хоче й намислить, то так мусить бути, вона кiнець кiнцем того доможеться".

Яцусь це частенько повторював, бо така була його думка.

Недалеко вiд того кутка села, де стояла хатка Яцусевих батькiв з городом i полем, був великий лiс. У тому лiсi вночi на Яна Купала хлопцi й дiвчата завжди палили вогнища. Отож Яцусь сказав собi:

"Поки iншi стрибатимуть через вогнища та опiкатимуть собi литки, я краще пiду в лiс, пошукаю квiтку папоротi. Не пощастить цього року, пiду на той рiк, потiм - на третiй рiк; ходитиму, аж доки знайду оту квiтку й заберу з собою".

Ще кiлька мiсяцiв чекав Яцусь ночi, коли зацвiте папороть, i нi про що iнше думати не мiг. Страшенно довгим здавався йому час.

Нарештi настав той день, наблизилася й нiч. Хлопцi й дiвчата з села пiшли в лiс, розпалили там вогнища й почали стрибати через них, спiвати й розважатися. А Яцусь чисто вмився, вдяг бiлу сорочку, новiсiнькi личаки, шапку з павиним пером, пiдперезався червоним поясом i, тiльки-но смеркло, подався в лiс. А лiс стояв чорний, мовчазний, над ним стелилася темна нiч з ясними зорями, якi хоч i свiтили в небi, та тiльки самим собi, бо ж землi вiд них користi було мало.

Яцусь добре знав дорогу в лiсовi хащi - вiн-бо не раз ходив тут удень. Та ледве хлопець зайшов у хащi - дивна рiч! - вже не мiг знайти дороги, не мiг i впiзнати дерев, якi тут росли. Все було якесь iнше. Стовбури дерев зробилися величезнi, товстi й не стояли, а лежали на землi. Колоди наче виростали самi, так що їх не можна було нi обминути, анi перелiзти через них; звiдкiлясь узялися чагарi, густi й колючi, якi тут нiколи не росли. Скрiзь пекла ноги кропива, кололи бур'яни. Темно було, хоч в око стрель, а в тiй темрявi раз у раз засвiчувались чиїсь очi й дивилися на Яцуся так, наче хотiли його з'їсти. Горiли жовтим, зеленим, червоним та бiлим вогнем, i потiм згасали. Очей тих i праворуч, i лiворуч, i вгорi, i внизу безлiч, та Яцусь їх не боявся.

А йти Яцусевi було дуже важко! От заступила дорогу колода. Вiн полiз через неї.

Дерся, дерся, нарештi вилiз нагору i почав спускатися. Зирк - аж колода зробилася така мала, що тiльки ногою переступити.

Потiм устає на дорозi сосна, висока-височезна, наче до неба, i товстелезна, як башта. Йде Яцусь навколо, йде; глянув - а це паличка, така тоненька, що можна зломити рукою. Ось заступили Яцусевi дорогу чагарi, такi густi, що й пальця не просунеш. Але Яцусь кинувся на них, потоптав, поламав i якось пробився.

Спинився, глянув, а перед ним - величезне болото. Спробував ногою - грузне. А трясовина така глибока, що й дна немає. Тiльки де-не-де стирчать купини. Почав Яцусь стрибати з купини на купину, а вони наче самi з-пiд нiг тiкають. Та хлопець не зважав, бiжить - i таки перебрався на той бiк болота. Далi йти вже стало легше, тiльки Яцусь так заблудив, що не знав навiть, з якого боку його село.

Коли дивиться - перед ним височезний кущ папоротi, товстий, як дуб. А на одному листку внизу свiтиться квiтка - п'ять золотих пелюсток i посерединi око.

Крутиться те око, як млинове коло, i смiється... В Яцуся серце закалатало.

Простяг вiн руку, от-от ухопить квiтку - i раптом заспiвав пiвень: настав свiтанок. Квiтка блимнула й згасла.

I так у Яцуся зразу ж у головi загуло, що й ноги в нього пiдломилися, i вiн впав на землю. Прокинувся - лежить вiн у хатi, на постелi, а мати клопочеться бiля нього й плачучи мовить, що знайшли Яцуся ледь живого в лiсi.

Тут Яцусь зразу пригадав, що з ним сталося, та матерi нiчого не сказав - соромно було. Сказав тiльки собi, що це ще не кiнець! На той рiк знову буде така сама нiч, тодi й побачимо.

Цiлiсiнький рiк Яцусь тiльки про це й думав, але не прохопився жодним словом, аби люди не смiялися. Нарештi знов настав отой день, а за ним - найкоротша нiч.

Яцусь чисто вмився, одяг бiлу сорочку, новi липовi личаки, пiдперезався червоним поясом. Коли хлопцi та дiвчата побiгли стрибати через вогнище, вiн шугнув у лiс.

Думав, що знов доведеться йому пробиватися через хащi й стрибати по купинах на болотi - коли нi. Бачить: високi сосни та дуби стоять на голому кам'янистому полi. Вiд одного дерева до iншого треба йти та йти, а дерева наче самi тiкають вiд нього, ще й поросле мохом камiння виростає з-пiд землi. Скрiзь росте папороть, нiби хто нею засiяв лiс - i малою, i великою, та нiде не видно жодної квiточки.

Здалося Яцусевi, що вiн iде вже цiлий рiк - така довжелезна була дорога. Але вiн не повернув назад, не злякався, iшов далi.

Аж дивиться - свiтиться здаля та сама квiтка: п'ять золотих пелюсток, а посерединi величезне око.

Яцусь пiдбiг, простяг руку. Та раптом заспiвали пiвнi. Настав свiтанок, i квiтка зникла. Але Яцусь не впав, не зомлiв, а сiв на каменi.

- До трьох разiв спробую! - тупнув вiн ногою.

I тут зборола його втома. Вiн упав на мох, що рiс мiж камiнням, i заснув. Ледь заплющив очi, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квiтка з п'ятьма пелюстками, блимає золотим оком i смiється:

- А що? Досить iз тебе? Будеш за мною ганятися?

- Що я сказав, те й мусить статися,- буркнув Яцусь.- Ще не кiнець. Все одно я тебе зiрву.

Одна пелюстка квiтки витяглася, мов язичок,- Яцусевi здалося, що вона його дражнить. Потiм усе зникло; хлопець заснув мiцним сном i спав до самого ранку.

Прокидається - лежить вiн на знайомiй лiсовiй галявинi, недалечко вiд села. I сам не знає, чи то вночi сон йому снився, чи насправдi так було.

Цiлiсiнький рiк Яцусь нiчого не казав нiкому, а сам тiльки й думав, як йому добути квiтку, але надумати нiчого не мiг. Вирiшив тiльки ще раз - востаннє - спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша нiч, Яцусь знов одяг бiлу сорочку, новi личаки, пiдперезався червоним поясом, i хоч мати його не пускала, щодуху побiг у лiс.

Але диво! Лiс такий, як завжди: i стежки, й дерева знайомi, нiхто не перешкоджав iти. Тiльки папоротi нiде не видно. ПоДався Яцусь знайомою стежкою до хащi, де вона завжди росла. От i папороть.

Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвiту нiде нема.

На одному кущi лазили черв'яки, iншi вкрила гусiнь, ще iншi геть засохли. Вже Яцусь хотiв повертати назад, коли бiля самiсiнької землi побачив квiтку. П'ять золотих пелюсток, а посерединi блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив квiтку, яка опекла руку, наче вогнем, але вiн її не кинув, тримав мiцно.

I тут квiтка почала рости, заблищала дужче, аж очi слiпило. Яцусь миттю сховав її за пазуху, пiд серце.

Раптом вiн почув тоненький голосок:

- Ти вхопив мене - твоє щастя. Але пам'ятай : той, хто мене вiзьме, матиме все, що схоче, та нi з ким не зможе дiлитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.

В Яцуся запаморочилася голова вiд великої радостi.

"А, що там! - подумав.- Аби менi добре було..."

Квiтка притулилась до нього, обплела своїми корiнцями, наче аж проросла ними в самiсiньке серце.

Хвацько зсунувши шапку набакир, приспiвуючи, повертався Яцусь назад. Дорога перед ним сяяла, мов срiбна смуга, дерева тiкали, кущi вiдхилялися, квiти вклонялися аж до землi, ледве Яцусь кидав на них оком. А вiн iшов, задерши голову, i тiльки й думав про те, чого б йому бажати. Спершу закортiло мати палац iз слугами, багато землi, одне слово - стати великим паном.

Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лiсовiй галявинi, в якомусь чужому мiсцi...

Глянув на себе - впiзнати не може. Одiж на ньому з дорогого сукна, сорочка - з найтоншого полотна, чоботи на ногах - iз золотими пiдкiвками, на поясi самоцвiти блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шiстьма бiлими кiньми в золотих хомутах. Бiля неї - слуги. Лакей уклонився, подав Яцусевi руку, пiдсадив у карету - i гайда!

Яцусь i незчувся, як конi домчали його до пишного палацу. На ганку вже стояли юрбою слуги, чекали на нього.

Тiльки ж не було тут нiкого знайомого. Всi навколо чужi i якiсь чуднi, наче переляканi.

Зате коли Яцусь зайшов у палац - там уже було на що подивитися. Така пишнота, таке багатство - тiльки пташиного молока немає.

- Ну й заживу я тепер! - вигукнув Яцусь i, оглянувши всi закутки, мерщiй пiшов до лiжка, бо йому страшенно хотiлося спати. Як лiг на пуховi перини та вкрився шовковою ковдрою - вiдразу заснув мiцним сном.

Скiльки проспав - i сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотiлось.

Дивиться Яцусь - на нього вже чекає стiл, заставлений рiзними дорогими стравами.

На що тiльки гляне - вiдразу само до нього на тарiлку сунеться. Вже не було чого й бажати, аж смак до їжi пропав.

Пiшов Яцусь до саду, а там ростуть заморськi дерева: на однiй гiлцi квiти ростуть, а на другiй уже й плоди достигають. З одного боку саду - море, з другого - лiс. А посерединi рiчка тече.

Яцусь ходив скрiзь i дивився, роззявивши рота. Найчуднiше йому було те, що вiн нiзвiдки не може побачити нi своєї околицi, нi лiсу, з якого вийшов, анi свого рiдного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними, просто цiкаво було, де вони подiлися.

Та як позбiгалися слуги, почали заглядати в очi, питатися, чого вiн хоче, та як понаносили всякої всячини, Яцусь i думати забув про село та про своїх батькiв.

Назавтра повели його до скарбницi, де горою лежало золото, срiбло й рiзне дороге камiння. Глянув Яцусь i думає: "От коли б я мiг пригорщi зо двi цього золота дати батьковi й матусi, братам i сестрам - хай би собi поля шматок докупили чи худоби". А сам знає, що не можна, бо ледве вiн iз кимось подiлиться, все його щастя зараз пропаде.

"Ет! - думає собi Яцусь,- нащо менi про когось турбуватися чи допомагати! Хiба вони голови й рук не мають? Нехай самi про себе дбають. Аби менi добре було!"

I зажив Яцусь один у своєму розкiщному маєтку, вигадуючи собi всiлякi забави.

То вiн новi палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней мiняє - сивих на гнiдих, а гнiдих на буланих. Понакуповував собi всього, чого душа забажає.

Одягся в золото й дорогоцiнне камiння, аж поки набридло йому все як є, i вже нiчого бiльше не хотiлося. Навiть їсти, бо вiн тепер нiколи голоду не знав. А найгiрше було те, що Яцусевi нiчого було робити. Не годилося ж такому вельможному пановi братися за сокиру, за граблi чи за лопату! Отож Яцусь тiльки ганяв слуг, вимагав то того, то iншого, аж поки й це йому надокучило.

Минув рiк i другий - усе Яцусь має, чого тiльки заманеться, а вже йому оце щастя набридло так, що часом i жити не хочеться.

А найбiльше вiн сумував за рiдним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити їх, хоч довiдатися, як вони там живуть... Тiльки згадає Яцусь про матiр - серце йому крається вiд болю.

Одного дня вiн таки наважився: сiв у карету й побажав опинитися бiля рiдної хати. Конi зараз же рвонулися й полетiли, мов вихор. Яцусь i незчувся, як карета зупинилася бiля батькiвського подвiр'я. В нього навiть сльози з очей побiгли.

Все було таке, як i два роки тому, тiльки постарiлось дуже. Ось старий жолоб бiля криницi, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старi ворота, солом'яний дах, порослий мохом, драбина бiля стiни. Наче Яцусь кинув усе тiльки вчора... А де ж люди?

З хати визирнула стара, згорблена жiнка в подертiй сорочцi. Боязко глянула вона на панську карету, яка зупинилась бiля їхнього двору.

Яцусь вилiз iз карети. На подвiр'ї зустрiв його старий Бурек, iще худiший, нiж був колись, з наїженою шерстю. Вiн люто загавкав на Яцуся, аж присiдаючи на заднi ноги - не пiзнав. Яцусь пiдiйшов до хати. На порозi, спершись об одвiрок, стояла мати, дивилась на нього i теж не пiзнавала.

В Яцуся защемiло серце.

- Матусю! - гукнув вiн.- Це ж я, ваш Яцек.

Мати глянула на нього почервонiлими очима.

- Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на свiтi нема. Якби вiн був живий, то невже б за два роки не обiзвався до нас? Та ще й коли б вiн, як оце ви, мав усього вдосталь - невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Нi, де там! Мiй Яцусь мав добре серце, вiн навiть i не схотiв би того щастя, яким не мiг би подiлитися iз своїми.

Почервонiв Яцусь, опустив очi. Кишенi в нього були повнiсiнькi золота, та ледве вiн сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матерi, як його взяв страх: адже зараз вiн утратить усе чисто.

Вiн стояв, похиливши голову вiд сорому, а мати дивилася на нього.

Потроху почала збиратися рiдня, з хати виглянув батько... В Яцуся серце зм'якло, та як глянув на свою карету й коней, та згадав про свiй палац, йому вже й дивитися нi на що не схотiлося.

Одвернувся вiн од батька й матерi й, не кажучи слова, пiшов з двору. Тiльки Бурек люто загавкав йому вслiд. А Яцусь сiв у карету i наказав їхати назад. Та що з ним дiялося - про те й розказати не можна. Мов прокляття, лунали у вухах материнi слова про те, що не матиме щастя та людина, яка не хоче подiлитися ним з iншими.

Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, загадав, щоб в усiх кiмнатах грала музика. Але все було даремно.

Цiлий рiк було Яцусевi гiрко, а в грудях наче каменюка лежала.

Не витримав вiн - через рiк знову поїхав до своїх.

Глянув - усе, як було: жолоб, пеньок, дах, драбина, i Бурек так само гавкає, аж присiдає. Тiльки стара мати не вийшла з дверей.

Та ось на порозi став найменший брат Яцуся, Мацек, у самiй сорочцi.

- Де ж матуся? - питає Яцусь.

- Хворi лежать,- вiдповiв хлопець i заплакав.

- А татусь?

- На кладовище пiшли...

Хоч Бурек мало за п'яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала на лавi. Пiдiйшов до неї Яцусь, вона глянула на нього i не впiзнала. Говорити їй було важко, а Яцусь боявся питати.

Серце його болiло, наче хто ножем простромив. Вiн сягнув до кишенi, щоб висипати золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спинi побiгли дрижаки вiд страху - от зараз вiн утратить своє щастя.

"Матерi вже недовго на свiтi жити, а я ще молодий. Невже ж оце менi так вiдразу все й загубити?"-подумав Яцусь.

I вiн мерщiй вибiг з хати, скочив у карету" примчав до свого палацу, замкнувся й давай плакати. Що вже вiн не робив, аби полегшало,- нiчого не допомагало. Не минуло й року - Яцусь висох, як трiска. Нарештi не витримав, насипав у кишенi золота й поїхав до батькiв.

Конi стали бiля двору. Пiдбiг Яцусь до хати, а дверi кiлком пiдпертi. Заглянув у вiкно - хата порожня.

Тут якийсь жебрак пiдiйшов до тину й каже:

- Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня - всi в нiй повмирали з голоду та вiд хвороби.

- Через мене вони загинули всi! - вигукнув Яцусь.- Нехай же i я загину!

Ледве вiн це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним i цвiт папоротi, якого зараз нiхто вже в свiтi не знайде.

Поиск
Календарь
«  Сентябрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архив записей
Калькулятор

Copyright MyCorp © 2019