Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі. Одного
разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було
троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з
відра. Коли
це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик.Незнайомий. Мабуть, з
іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду. І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав: — Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе... Другий теж промовив красиві й жалісливі слова: — Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі... А
третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її
змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху. Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла. |