Вторник, 17.09.2019, 10:45
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

Меню сайта
Музыка
Мини-чат
Наш опрос
Оцените сайт
Всего ответов: 153
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

НА СХIД ВIД СОНЦЯ Й НА ЗАХIД ВIД МIСЯЦЯ (Норвезька народна казка)

Був собi колись бiдний селянин, i мав вiн повну хату дiтей. Та не мав їх чим годувати i в що одягати. Всi його дiти вдалися гожi, як рожi, а найкраща - найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.

Якось пiзно восени, в четвер увечерi, надворi знялася страшна буря. В непрогляднiй пiтьмi дощ лив потоками, а вiтер так завивав i гудiв, що в їхнiй старенькiй хатинi аж крокви на даху трiщали. Батько з матiр'ю i всi дiти сидiли кружка бiля вiдкритого вогнища, i кожне щось робило. Коли це чують - знадвору хтось тричi постукав у шибку. Селянин вийшов iз хати подивитися, що там за гiсть прибився до них у таку негоду.
Вiдчинив вiн дверi, а перед ним стоїть велетенський бiлий ведмiдь. Побачив його селянин i аж похолов з ляку.

- Добрий вечiр,- привiтався ведмiдь.
- Добрий вечiр,- вiдповiв селянин.
- Я прийшов спитати, чи не вiддаси ти менi свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бiдний,- сказав бiлий ведмiдь.
Почув це селянин i дуже захотiв розбагатiти. Але вiдповiв ведмедевi:
- Запитаю в дочки, як вона схоче, так i буде.
Вернувся вiн до хати та й каже:
- Там надворi стоїть велетенський бiлий ведмiдь i просить вiддати йому нашу найменшу дочку, а за це обiцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бiднi.
Почула дочка, що вiд неї хочуть, i затялася:
- Нi, я з ним нiзащо не пiду. Вийшов селянин надвiр i домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.
- Прийди,- каже,- по вiдповiдь за тиждень, увечерi другого четверга, може, щось i вийде.
I почали всi вмовляти дiвчину. Батько з матiр'ю, сестри з братами день у день казали, якi вони могли б стати багатi i як їй самiй було б добре. I нарештi вмовили.

Заходилась дiвчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полагодила свою стареньку одежу i зв'язала в клуночок те, що хотiла взяти з собою.

Другого четверга ввечерi бiлий ведмiдь знов прийшов до них, як i домовився з селянином. Дiвчина взяла свiй клуночок, покiрно сiла йому на спину та й поїхала.
їдуть вони, їдуть, а ведмiдь i питає:
- Ти не боїшся?
- Нi, не боюся.
- От i добре. Тримайся тiльки мiцно за мою вовну.
Довго вiз ведмiдь дiвчину, то чагарями, то густим лiсом, i нарештi дiсталися вони до високої гори. Ведмiдь постукав у неї, гора розступилась, i вони опинилися в замку. А там у всiх покоях ясно горить свiтло, все блищить золотом i срiблом, аж очi в себе вбирає. У великiй їдальнi стоїть уже накритий стiл i аж угинається вiд смачних страв i солодких напоїв.
Ведмiдь дав дiвчинi срiбний дзвоник та й каже:
- Коли тобi чогось буде треба, подзвони в нього i матимеш геть усе, що схочеш. А сам пiшов собi геть.

Поки дiвчина попоїла, настав пiзнiй вечiр. Пiсля довгої дороги її почав змагати сон, захотiлося лягти. Вона подзвонила в срiбний дзвоник i не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальнi, де стояло розкiшне, м'яке лiжко з шовковими перинами та подушками i завiсою з золотими торочками. Все решта в тiй спальнi також було з золота й срiбла.

Коли дiвчина погасила свiтло й лягла в лiжко, то почула, що в другiй кiмнатi хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила дверi й обережно зазирнула туди. I хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмiдь скинув iз себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.

Таке вiдбувалося щоночi. Коли дiвчина гасила свiтло, ведмiдь скидав iз себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало свiтати, знов натягав її, обертався у бiлого ведмедя i зникав десь на цiлий день.

Довго дiвчина розкошувала так у гiрському замку. Але потiм її почала брати нудьга. Вона цiлими днями була сама й тужила за батьком, за матiр'ю, за сестрами i братами. Ведмiдь помiтив, що дiвчина чимось пригнiчена, й запитав:
- Чого ти сумуєш?
- Як менi не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рiдною домiвкою, i менi тяжко, що я не можу вiдвiдати батька, матiр, сестер i братiв.
- На це е рада,- вiдповiв ведмiдь.- Але ти повинна обiцяти менi, що не розмовлятимеш iз матiр'ю на самотi. Вона тягтиме тебе до комiрчини, щоб поговорити з тобою, а ти нiзащо не йди. Бо накличеш бiду i на мене, й на себе.
Коли настала недiля, ведмiдь прийшов i каже:
- Тепер поїдемо до твоїх батькiв.
Дiвчина сiла йому на спину, i вони подалися в дорогу.
Довга це була дорога, та нарештi вони добулися до великої гарної садиби. На подвiр'ї бiгали її брати й сестри i весело гралися. Побачила їх дiвчина i аж розцвiла з радощiв.

- Тут тепер живуть твої батьки,- сказав ведмiдь.- Iди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш бiду на мене й на себе.
- Нi, не забуду,- пообiцяла дiвчина.
Ото була радiсть, коли вона зайшла на подвiр'я! I батько з матiр'ю, i сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти i в що вбратися.
- I менi добре,- мовила дiвчина,- я теж маю все, що забажаю.
I бiльше нiчого не хотiла сказати, хоч скiльки вони її просили.
Пiсля обiду, коли всi попоїли, вийшло так, як i боявся бiлий ведмiдь: мати захотiла неодмiнно побалакати з дочкою наодинцi. Дiвчина пам'ятала ведмедеве застереження i нiзащо не погоджувалась пiти з матiр'ю до комiрчини.
- Нам можна й тут поговорити,- сказала вона.
Але, як часто буває, мати кiнець кiнцем таки звабила дочку на вiдверту розмову. I слово по слову та розповiла їй, що кожного вечора, коли вона гасить свiтло, ведмiдь скидає з себе шкуру i стає хлопцем. Але який той хлопець iз лиця, вона ще й досi не бачила, бо в кiмнатi темно, а коли настає ранок його вже нема. Тому вона часто сумує, бо хотiла б побачити того хлопця, поговорити з ним, а не цiлий день нудитися самiй.
- Може, вiн троль3, що ховається вiд тебе? - сказала мати.- Але я пораджу, як тобi побачити його. На ось недогарок лойової свiчки i сховай його за пазуху. А коли той хлопець засне, засвiти свiчку, зайди до нього й подивися, хто вiн. Тiльки гляди, щоб на нього не капнув лiй, бо вiн прокинеться. (3 Троль - надприродна iстота, звичайно ворожа людям.)

Дочка взяла недогарок i сховала за пазуху. Ввечерi прийшов ведмiдь i забрав її. А дорогою питає:
- Правда, що вийшло так, як я боявся?
- Правда,- призналася дiвчина.
- Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш бiду на мене й на себе. Тодi ми розлучимось навiки.
- Нi, я її не послухаюсь,- вiдповiла дiвчина.
Коли вона знов опинилася в гiрському замку й погасила свiтло, все вийшло так, як досi: ведмiдь скинув шкуру i став хлопцем.

Але дiвчинi так закортiло поглянути на нього, що вона почекала, поки вiн засне, пiдвелася, роздмухала жар, засвiтила свiчку й пiшла до другої кiмнати, де спав хлопець. Присвiтила дiвчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, навiть вродливiший, нiж вона собi уявляла. Вiн так їй сподобався, що вона не могла вiдiрвати вiд нього очей i геть забула про свiчку. Раптом на сорочку йому капнуло три гарячi краплi i вiн прокинувся.

- Ох, що ти наробила! - сказав королевич.- Накликала бiду на нас обох! Якби ти була ще почекала рiк, то звiльнила б мене вiд чарiв. Лиха мачуха зробила так, що я вдень ходжу бiлим ведмедем i тiльки тодi, коли мене нiхто не може побачити, стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до своєї лихої мачухи! Вона живе в замку на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. I має дочку з носом на три лiктi завдовжки. Тепер менi доведеться одружитися з нею.

Дiвчина заплакала й заголосила, але нiчого не могла змiнити своїми слiзьми, королевич пiшов вiд неї. Вона запитала його, чи не можна їй пiти разом з ним.
- Нi, не можна.
- А чи не показав би ти менi дорогу, щоб я потiм знайшла тебе? Хiба й цього не можна?
- Нi, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. I я повинен жити в ньому. Ти його нiколи не знайдеш.
Коли другого ранку дiвчина прокинулась, королевич i гiрський замок зникли. Вона спала на зеленiй латочцi моху серед густого темного лiсу, а бiля неї лежав клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батькiвську хату. Дiвчина протерла очi, трохи поплакала, тодi рушила в дорогу.

Iшла вона, йшла багато-багато днiв i нарештi прибилася до гори. А пiд горою сидiла стара як свiт жiнка i гралася золотим яблуком.
Дiвчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої мачухи, яка живе в замку на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця i має дочку з носом на три лiктi завдовжки.
- А ти його звiдки знаєш? - запитала стара.- Може, це з тобою вiн мав одружитися?
- Так, зi мною.
- Он як, то це ти. Менi лише вiдомо, що вiн живе у замку на схiд вiд сонця i на захiд вiд мiсяця. Туди ти нiколи не доберешся або доберешся надто пiзно. Але я позичу тобi коня, ним ти доїдеш до моєї сусiдки. Може, вона скаже тобi щось бiльше. А коли доїдеш, то легенько вдар коня за лiвим вухом i пусти назад до мене. I вiзьми оце яблуко, може, воно тобi знадобиться.
Дiвчина сiла на коня i їхала довго-довго, поки нарештi добулася до другої гори. А пiд горою сидiла стара як свiт жiнка й тримала в руках золоте мотовило.
Дiвчина запитала, чи вона, бува, не знає дороги до замку, що лежить на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. Стара вiдповiла те самiсiньке, що i її сусiдка. Мовляв, вона справдi чула про такий замок, але дороги туди не знає.
- I туди ти нiколи не доберешся або доберешся надто пiзно. Та я позичу тобi свого коня, ним ти доїдеш до iншої моєї сусiдки. Може, вона скаже тобi щось бiльше. А коли доїдеш до неї, то легенько вдар коня за лiвим вухом i пусти його назад до мене. I вiзьми оце золоте мотовило, може, воно тобi знадобиться.
Дiвчина сiла на коня i їхала довго-довго, поки нарештi добулася до третьої гори. Пiд тiєю горою сидiла стара як свiт жiнка i пряла на золотiй прядцi. Дiвчина спитала в неї дорогу до королевича, що живе в замку на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. Стара вiдповiла їй те саме, що й попереднi жiнки.
Потiм вона запитала:
- Може, це з тобою мав одружитися той королевич?
- Так, зi мною.
- Що ж, я тiльки знаю, що той замок лежить на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. I ти туди нiколи не доберешся або доберешся надто пiзно. Але я позичу тобi свого коня. Спробуй доїхати до Схiдного Вiтру i розпитатися в нього. Може, вiн знає, де той замок, i понесе тебе до нього. А коли приїдеш до Вiтру, легенько вдар коня за лiвим вухом i пусти його назад до мене. I вiзьми оцю золоту прядку, може, вона тобi знадобиться.

Дiвчина сiла на коня i знов їхала довго-довго, поки нарештi добулася до Схiдного Вiтру. Вона запитала в нього, чи не покаже вiн їй дороги до королевича, що живе в замку на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця.

- Я чув про королевича,- вiдповiв Схiдний Вiтер,- i про замок теж чув, але дороги туди не знаю, так далеко я нiколи не залiтав. Та якщо хочеш, я понесу тебе до свого брата, Захiдного Вiтру, вiн дужчий за мене, далi вiє, то, може, й знає дорогу до того замку. Сiдай менi на спину, i полетимо до нього.
Дiвчина сiла Вiтровi на спину, i вiн понiс її до свого брата. Коли вони прилетiли до Захiдного Вiтру й зайшли до хати, Схiдний Вiтер сказав йому:
- Оця дiвчина шукає королевича, що живе в замку на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. Вона хоче в тебе спитати, чи не знаєш ти дороги до нього.
- Нi, так далеко я нiколи не залiтав,- вiдповiв Захiдний Вiтер.- Та коли хочеш, я понесу тебе до Пiвденного Вiтру, вiн куди дужчий за нас iз братом, завiває багато далi по свiту. Сiдай менi на спину, i я тебе донесу до нього.
Дiвчина сiла на спину Захiдному Вiтровi, i той донiс її до Пiвденного Вiтру. Здається, та подорож тривала недовго. Коли вони прилетiли до Пiвденного Вiтру, Захiдний Вiтер запитав, чи не покаже вiн дiвчинi дороги до замку, що лежить на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. Бо вона шукає королевича, який живе в тому замку.

- Он що,- мовив Пiвденний Вiтер.- То це ти? Я таки справдi багато де побував, але так далеко ще нiколи не залiтав. Та коли хочеш, я понесу тебе до свого брата Пiвнiчного Вiтру. Вiн найстарший i найдужчий з нас усiх. Якщо вiн не знає, де той замок, то вже нiхто в цiлому свiтi цього не знає. Сiдай менi на спину, i я понесу тебе до нього.

Дiвчина сiла, i Вiтер полетiв так швидко, що аж загуло за ним. Незчулась вона, як опинилася в оселi Пiвнiчного Вiтру. Той був такий лютий i такий холодний, що вiд самого його подиху навiть повiтря навколо крижанiло.
- Чого вам тут треба? - крикнув вiн ще здалеку так грiзно, що вони з ляку мало не замерзли в крижини.

- О, не будь такий сердитий! - сказав Пiвденний Вiтер.- Адже я твiй брат. А це та дiвчина, що шукає королевича в замку на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця. Вона хоче спитати в тебе, чи ти бував там i чи не мiг би показати їй дорогу. Вона дуже хоче добратися туди i знайти королевича.
- Де той замок, я, звичайно, знаю,- сказав Пiвнiчний Вiтер.- Я один-однiсiнький раз занiс туди вiльховий листок. Але так стомився, що кiлька днiв зовсiм не мiг вiяти. Та коли ти неодмiнно хочеш добратися туди й не боїшся мене, то я вiзьму тебе на спину i спробую, може, й долечу.
- О, я хочу туди добратися, мушу i зовсiм тебе не боюся.
- Ну гаразд, тодi переночуй тут i поспи. Бо дорога довга, i летiти нам доведеться цiлий день.

Рано-вранцi Пiвнiчний Вiтер збудив дiвчину, надувся i зробивсь такий дужий та великий, що страшно було на нього глянути. Тодi шугнув угору, аж засвистiв, нiби хотiв викликати кiнець свiту. Зчинилася страшна буря, вона валила на своєму шляху будинки, дерева й цiлi гаї, а як летiла через море, то хвилi пiдiймались до неба.
Так вони летiли все далi й далi i все над морем. Пiвнiчний Вiтер втомлювався дужче й дужче, вiн так знесилiв, що вже ледве дихав. I опускався все нижче й нижче, аж нарештi гребiнцi хвиль почали оббризкувати дiвчинi п'яти.
- Ти не боїшся? - запитав Пiвнiчний Вiтер.
- Нi,- вiдповiла дiвчина,- нiтрохи не боюсь.
До берега вже було недалеко, i Пiвнiчному Вiтровi якраз вистачило снаги, щоб викинути дiвчину на суходiл пiд вiкнами замку, що лежав на схiд вiд сонця й на хiд вiд мiсяця. А сам вiн так знесилiв, що вiдпочивав кiлька днiв, поки змiг полетiти назад додому.
Другого ранку дiвчина сiла перед замком та й почала гратися золотим яблуком. I в ту ж мить з вiкна виглянула королiвна з довгим носом.

- Що ти хочеш за своє яблуко? - запитала вона.
- Це яблуко не продається нi за грошi, нi за золото,- вiдповiла дiвчина.
- Коли воно не продається нi за грошi, нi за золото, то що ти хочеш за нього? - спитала королiвна.
- Якщо менi дозволять пiти до королевича, що живе тут, i пересидiти бiля нього нiч, яблуко буде твоє.
- Добре, я тобi дозволяю.
Та коли ввечерi дiвчина прийшла до королевича, вiн спав. Вона гукала його, трясла, плакала, та все дарма. Довгоноса королiвна дала йому такого зiлля, що вiн не прокидався цiлу нiч. А коли настав ранок, вона прийшла i прогнала дiвчину.

Того дня дiвчина сiла знов перед замком та заходилася намотувати пряжу на золоте мотовило. I королiвна знов визирнула з вiкна й запитала :
- Що ти хочеш за своє мотовило?
- Це мотовило не продається нi за грошi, нi за золото,- вiдповiла дiвчина,- але якщо менi дозволять пересидiти нiч бiля королевича, мотовило буде твоє.
- Добре, я тобi дозволяю,- сказала королiвна.
Та коли ввечерi дiвчина прийшла до королевича, вiн знов мiцно спав. I хоч скiльки вона його гукала, хоч скiльки трясла й плакала, так i не змогла добудитися. А вранцi прийшла довгоноса королiвна й прогнала дiвчину.
Того дня дiвчина знов сiла перед замком i заходилася прясти на золотiй прядцi. А королiвна з довгим носом вiдчинила дверi й запитала, скiльки їй заплатити за прядку.

Дiвчина, як i перш, вiдповiла, що вiддасть прядку, коли їй дозволять пересидiти нiч бiля королевича.

- Добре, я тобi дозволяю,- погодилася королiвна.
А поряд iз спальнею королевича сидiли замкненi в'язнi. Останнi двi ночi вони чули плач i голосiння дiвчини й розповiли про це королевичевi. Тодi вiн здогадався, що його присипляють зiллям, i коли ввечерi довгоноса королiвна принесла йому келих, вiн удав, що п'є, а насправдi нишком вилив трунок за спину.
Прийшла цього разу дiвчина, а королевич не спить. I вона розповiла йому, як добралась до нього. Ото було радощiв!

- Ти прийшла саме вчасно,- сказав королевич,- бо завтра має вiдбутися моє весiлля. Але тепер я не вiзьму ту довгоносу. Ти єдина визволила мене вiд чарiв. Уранцi я скажу, що спершу хочу побачити, що моя наречена вмiє, i загадаю їй випрати мою сорочку з трьома лойовими плямами. А це може зробити тiльки людина, а не троль. Ти випереш її, я знаю.
Так добули вони до ранку.
Другого дня, коли тролi зiбралися на весiльну учту, королевич сказав:
- Я хочу ще побачити, що вмiє моя наречена, якої вона роботи навчилася.
- А чого ж, глянь,- погодилась мачуха.
- Я маю гарну сорочку i хотiв би надягти її на весiлля. Але на нiй є три лойовi плями, i їх треба вiдiпрати. Я обiцяв, що одружуся лише з тiєю дiвчиною, яка випере менi сорочку. Бо як дiвчина не вмiє й сорочки випрати, то вона нiчого не варта.

- Ну, це нехитре дiло,- сказали гостi.
Довгоноса королiвна вiдразу ж узялася прати сорочку. Вона терла її з усiєї сили. Та що бiльше терла, то помiтнiшi ставали лойовi плями.
- Ох, ти не так переш,- сказала їй мати.- Дай-но я тобi допоможу!
Та в її руках сорочка стала ще бруднiша. Що довше вона прала, то бiльшали плями.
Потiм сорочку спробували випрати iншi тролихи, i в них виходило те саме. Врештi сорочка стала така, нiби її хтось протяг крiзь димар.

- Ви нi на що не здатнi! - сказав королевич.- Он пiд вiкном сидить якась приблуда. Я закладаюся, що вона пере краще, нiж ви всi разом. Ходи-но сюди, дiвчино! - покликав вiн.
Дiвчина зайшла до свiтлицi.
- Ти можеш випрати цю сорочку? - запитав королевич.
- Ой, не знаю,- вiдповiла дiвчина,- але спробую.
I не встигла вона занурити сорочку у воду, як та випралась i стала така бiла, мов свiжий снiг.
- Коли так, то ти будеш моєю дружиною i бiльше нiхто,- сказав королевич.
Як почула мачуха цi слова, то луснула з лютi. З носатою королiвною та рештою тролiв сталося те саме. Тодi королевич iз своєю нареченою звiльнили всiх в'язнiв, якi були там зачиненi, набрали золота й срiбла, скiльки могли понести, i подалися далеко-далеко вiд замку, який стоїть на схiд вiд сонця й на захiд вiд мiсяця.
Поиск
Календарь
«  Сентябрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архив записей
Калькулятор

Copyright MyCorp © 2019