БIЛИЙ КIТ (Iрландська народна казка)

БIЛИЙ КIТ

(Iрландська народна казка)

Давно-давно, коли ще свiт був молодий, в однiй далекiй долинi стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височеннi i нiколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на iм'я Тренкос, тобто "Дужий у Ногах",- такий запеклий i жорстокий войовник, що на всi околишнi землi наганяв жах.

Одного дня забаглося йому пiти вiйною на сусiднього володаря, короля Злив. Вiн пiдступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королiвну Медб, забрав у полон.

Повернувшись до свого замку, велетень поселив королiвну в розкiшних покоях, надарував їй барвистих шовкових одiнь i приставив до неї сотню карликiв у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. I були там умiльцi-арфiсти, що грали на арфах з ранку до вечора, i спiваки, що спiвали мелодiйних пiсень. А ще подарував велетень королiвнi для забави цiлий кошик коштовних самоцвiтiв - вони вiдбивали свiтло й iскристо променилися рiзними барвами. Тiльки одного не дозволив їй велетень: виходити iз замку. Вiн попередив її, що краще нехай i не важиться, бо в замку сотня дверей, i кожнi стереже потворне псище iз залiзними iклами - тi пси розiрвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.

Невдовзi пiсля того, як королiвна опинилась у замку велетня, спалахнула вiйна мiж Тренкосом та королем Островiв. Покидаючи замок, велетень увiйшов до королiвни й сказав, що вiзьме її за наречену, коли повернеться з вiйни.

Королiвна вiдповiла йому:

- Я нiколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!

Але велетень тiльки засмiявся на її слова - мовляв, нiкуди вона не дiнеться, яка буде його воля, так вона i вчинить. Потiм ще вiн наказав карликам годити королiвнi, поки його не буде, i вийшов, покинувши бiдолашну королiвну всю в сльозах.

Наступного дня прокинулася вона раннiм ранком. Встала, розчинила вiкно i виглянула вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вiкно було дуже високо, а ще ж унизу попiд стiнами сторожували лютi пси.

Страх i розпач пройняли її, i вона вже хотiла вiдiйти вiд вiкна, коли раптом їй здалося, нiби щось ворухнулося серед гiлля дерева, найближчого до замку.

Королiвна знову виглянула й побачила, що на грубезнiй гiлляцi, зверненiй у бiк вiкна, сидить маленький снiжно-бiлий кiт.

- Няв, няв! - голосно пронявчав вiн.

- Ой, який гарний котик! - промовила королiвна.- Стрибни-но сюди у вiкно!

- Вiдступися трошки, i я стрибну,- вiдказав кiт людським голосом, що непомалу здивувало дiвчину.

Онiмiвши вражено, вона ступнула крок убiк. А кiт скiк - i вже опинився у неї в покої. Там вiн стрiпнувся трохи, тодi вибрався королiвнi на руки й замурчав.

- Як же тебе звати? I звiдки ти взявся? - спитала його королiвна.

- Не в цiм клопiт,- вiдказав кiт.- Головне, що я твiй друг i прийшов тобi допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кiнець кiнцем скажеш йому, що згодна вийти за нього замiж. Але перше його карлики повиннi намотати три клубки чарiвної роси, що вкриває траву туманного ранку. I тi клубки мають бути ось такi завбiльшки.- Кажучи це, кiт приклав лапу до одного вуха, тодi до другого, i витяг три клубочки - один червоний, один синiй i один жовтий.

- Та вони ж не бiльшi вiд горошин! - скрикнула королiвна.- Таке завдання їм дуже легко буде виконати.

- Не так-то й легко,- заперечив кiт.- На один клубок у них пiде цiлий мiсяць, отож ти матимеш три мiсяцi часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо вiн, коли вже пообiцяє щось, вiд слова не вiдступається.

- А ти побудеш у мене, поки вiн прийде? - спитала королiвна.

- Нi,- вiдповiв кiт,- менi треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному островi посеред широкого моря, i туди ще зроду нiхто з людей не припливав. Тiльки один чоловiк ступить ногою на мiй острiв.

- I хто ж то буде? - поцiкавилась королiвна.

- Це буде той, хто визволить тебе вiд велетня,- пояснив кiт.

- На жаль, це нiкому не по силi,- зiтхнула королiвна.- Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псiв.

- Такий меч уже є,- сказав кiт.- А зараз менi пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневi, i стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобi серед гiлля дерева, кинь йому цi три клубки, тiльки не озивайсь анi словом, бо все пропаде.

- Коли ж ти до мене ще прийдеш? - спитала королiвна.

- Чекай i побачиш,- вiдказав бiлий кiт.

Бiльше вiн не промовив нi слова, а просто вискочив з вiкна й умить зник серед зеленого трiпотливого листя.

На другий день повернувся велетень. Невдовзi вiн зайшов до королiвни i звелiв їй лаштуватися до весiлля, яке йому кортiло справити якнайшвидше.

- Але спершу пообiцяй менi одну рiч,- сказала йому королiвна.

- То кажи, я слухаю.

Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.

- Це можна зробити заiграшки! - весело засмiявся Тренкос.- Я сьогоднi ж вiддам наказ, i завтра вранцi клубки будуть готовi, тож не встигне надiйти й завтрашнiй вечiр, як ми вже будемо одруженi.

- Але ти обiцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всiх трьох клубкiв? - запитала королiвна.

- Обiцяю! - врочисто запевнив велетень.

Потiм вiн скликав усiх карликiв i наказав уранцi зiбрати всю чарiвну росу, що виступить на травi, i змотати її в три клубки - один червоний, один синiй i один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки - перебрали одну по однiй геть усi травинки, однак спромоглися зiбрати чарiвної роси тiльки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вiя. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, i кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнiв - вiн i репетував на все горло, i бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навiть близько не пiдходив до королiвни.

Так минали день за днем.

Тим часом маленький бiлий кiт не байдикував: вiн гасав щодуху i вгору, i вниз, i туди, й сюди, аж поки нарештi знайшов королевича Срiбної Рiчки, що був закоханий по вуха в королiвну Медб. Королевич сидiв самотою, думав про свою кохану i все сушив голову, де ж вона подiлася. Смуток огорнув його душу, тож вiн спочатку й не помiтив маленького кота. Але коли той скочив йому на колiна, королевич усмiхнувся й сказав:

- Чого тобi треба, бiлий котику?

- Я знаю таємницю, яку ти хотiв би почути,- вiдповiв йому кiт.

- Я тiльки одне хотiв би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королiвну Медб,- сказав королевич.

- Саме це я й збираюся тобi сказати,- промовив кiт.- Отже, слухай уважно, бо я не люблю двiчi казати те саме. Її забрав до свого замку велетень на iм'я

Тренкос, i вона тепер у страшнiй небезпецi, бо вiн замiрився якомога швидше одружитися з нею.

- Ти тiльки скажи менi, куди йти, i я знайду його i збавлю вiку! - запально вигукнув королевич.

- Провiщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподiяти йому шкоди,- значливим тоном заявив кiт.- I його охороняють лютi меткi пси iз залiзними iклами - вони роздеруть тебе на дрiбнi шматочки, коли ти спробуєш так просто пiдступити до замку.

- Тодi скажи, що я маю робити? - запитав королевич.

- Ти повинен дiстатися через гори до пущi, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево бiля одного вiкна, що звернене на захiд. Видерись стовбуром угору, сядь на гiлцi й простягни до того вiкна капелюха, оздобленого срiблястим пiр'ям. Коли в твiй капелюх вкинуть три клубки - один червоний, другий синiй i третiй жовтий,- чимдуж вертайся до мене. Але не мов анi слова, бо тебе почують сторожовi пси.

Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив вiн через двi рiчки, перетяв широку рiвнину, вибрався - все вище й вище - у синi гори, а тодi спустився схилом потойбiч i зрештою добувся до густого непрохiдного лiсу, що оточував велетнiв замок. Вiн знайшов височенне дерево, вилiз на самий його вершечок i струсонув гiллям - там, де вiкно лицем до надвечiрнього сонця.

У ту ж мить вiкно прочинилося i виглянула королiвна Медб, i королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарнiша, нiж будь-коли ранiш. Вiн уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу бiлого кота, тiльки мовчки скинув капелюха з трьома срiблястими пiр'їнами i простяг перед себе. Королiвна вкинула в капелюх три рiзнокольоровi клубки, послала повiтряний поцiлунок коханому, зачинила вiкно й зникла.

I раптом королевич почув голос велетня - той саме вертався з полювання, спiвав i вигукував щось до своїх псiв. Королевич перечекав, поки велетень увiйшов усередину замку, тодi спустився з дерева й рушив у дорогу назад. I хоч спiшив як тiльки мiг, добирався вiн додому цiлий день, нiч i ще один день. Нарештi перед ним постав його палац, i найперше, що вiн помiтив - це бiлого кота бiля головного входу: кiт сидiв i чистив свої вуса.

Побачивши королевича, кiт спитав:

- То як, дiстав клубки?

- Дiстав,- вiдповiв королевич.

- Ну, тодi ходiм зi мною,- сказав кiт.

Вони й пiшли вдвох. Минуло трохи часу i палац залишився позаду, а попереду замрiло море, блискуче пiд сонячним промiнням.

Коли вони вийшли на берег, кiт обернувся до королевича й сказав:

- Вiзьми в руку червоний клубок, дiстань з нього кiнчик нитки й мiцно затисни в долонi, а сам клубок кинь у воду. Потiм почекай i побачиш, що буде.
Королевич так i зробив. Клубок легенько поплив собi по хвилях, усе далi й далi вiд берега, аж урештi перетворився на крихiтну цяточку вдалинi.
- Тепер смикни за нитку,- сказав кiт.
Королевич став обережно вибирати нитку i невдовзi побачив, як щось заяскрiло у водi, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, i кiнець кiнцем до берега прибився прегарний срiбний човник.

- Сiдай у цього човника,- сказав кiт,- i вiн запевне переправить тебе через море, на острiв, куди ще жодна людина не ступала ногою. На островi ти побачиш палац. Коли ввiйдеш до того палацу, у просторiй його залi знайдеш на стiнi меча. Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також тарiль на столi, а на ньому сто маленьких пирiжкiв; якщо ти вiзьмеш їх iз собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всi й сконають. Тiльки стережися, щоб нiчого не їсти й не пити, поки дiстанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королiвну.

- Я нiколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,- сказав королевич.
Вiн сiв у срiбного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край свiту.

Минали довгi сонячнi днi й чарiвнi зорянi ночi, а човник усе плив i плив, i ось
одного раннього ранку королевич нарештi побачив, як на самому обрiї виступив iз моря острiв, i дуже зрадiв, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цiлий той день плив човник, але острiв наче зовсiм не ближчав, i тiльки на свiтанку другого дня королевич опинився бiля острова, де до самої води посхиляли дерева свої вiти, обважнiлi вiд рiзнобарвних плодiв.

Побачивши тi плоди, королевич зовсiм забув обiцянку бiлому котовi: вiн пам'ятав лише про свiй голод та спрагу. I коли човник врiзався в берег, вiн кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющi соковитi плоди. Королевич i не помiтив, як човник тим часом тихенько вiдплив й зник за обрiєм. Отак, на жаль, здiйснилось те, про що перестерiгав кiт: королевичу зовсiм випало з пам'ятi i королiвна Медб, i велетень.
Вгамувавши голод, королевич злiз iз дерева й рушив рiвною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго вiн i пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далi побачив трьох дiвчат з арфами - вони прямували йому назустрiч. Дiвчата привiтали його радiсними вигуками:
- Ласкаво просимо на наш острiв, королевичу Срiбної Рiчки! Ми проведемо тебе до палацу - там твого приходу дожидають король i королева разом з красунею-королiвною Ейлiн.

Отож королевич разом iз ними пiдiйшов до палацової брами, де й справдi стояли король та королева. Але гiсть на них тiльки мигцем глянув, бо коли уздрiв їхню вродливу дочку, то вже не змiг вiд неї i очей вiдвести. I вiн зразу закохався в прегарну Ейлiн, бо ж геть забув про королiвну Медб. I так стали збiгати день за днем, а потiм тиждень за тижнем, усе в бенкетах, i спiвах, i танцях, i забавах на зеленому морiжку перед палацом, i таке гарне те все було, як передзвiн нiжних дзвiночкiв.
А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, i вже вони скiнчили один клубок i половину другого, тодi як бiдолашна Медб дивувалася, чому бiльш нiчого не чути про її коханого королевича.

Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлiн i дiстав згоду, i вже недалекий був день весiлля. I ось напередоднi цього дня, коли королевич сидiв сам-один у себе в покої, чує вiн раптом, як щось доторкається до його ноги. Глядь вiн униз - аж то бiлий кiт докiрливо так нявчить до нього. Тiльки-но побачив королевич кота, як вiдразу згадав i королiвну Медб, i велетня, i вiдчув, який вiн страшенно нещасний, але кiт не дав йому часу на жалi.

- Ти повинен почекати до завтра,- сказав кiт,- i тодi, тiльки-но зазорiє, зiйдеш до моря, не оглядаючись нi лiвобiч, нi правобiч, i пильнуватимеш, щоб жодна жива iстота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березi, кинеш синiй клубок у воду i, коли срiбний човник пiдпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. I вже аж по тому можеш оглянутися назад i вибрати, яка з двох королiвен була б тобi любiшою дружиною.

Усю ту нiч королевич очей не склепив, i як тiльки почало свiтати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дiстав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки вiн зникне вдалинi, а тодi давай тягти нитку. I невдовзi показався срiбний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль.

На цей час у палацi похопилися, що королевич десь подiвся, i всi кинулись його шукати, i зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає нiде в палацi, король, i королева, i королiвна Ейлiн, i всi придворцi та покоївки вибiгли надвiр i найкоротшою стежкою подалися на берег моря.
Королiвна своїм нiжним мелодiйним голосом стала кликати його на iм'я, i вiн уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котовi слова i хутко скочив у човника, що зразу ж рвонувся вперед по водi, як морська птаха знiмається в небо. I раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся i, на свiй жах, замiсть королiвни з батьком та матiр'ю побачив трьох здоровезних витких зелених змiй - у них були червонi лютi очi й гострi висолопленi язики, вони сичали й звивалися на березi. А королевич плив i плив, усе далi й далi, мавши надiю, що срiбний човник безпечно доправить його до рiдного острова.
Коли це рано-вранцi одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, вiн примiтив якийсь острiв у морi, вогненно-iскристий пiд ясним сонцем. Човник пiдплив ближче, i королевич побачив, що той острiв оторочують деревця, а на них рясно лелiють ясно-червонi ягоди. Пахли вони так звабливо, що у зголоднiлого юнака аж слинка потекла. Але, пам'ятаючи свою недавню пригоду, вiн остерiгався навiть доторкнутися до них. Потiм, однак, розважив, що нiякої шкоди не станеться, коли покуштувати бодай одненьку ягiдку. Вiн уже чекав, щоб човник швидше пiдiйшов пiд те нависле гiлля, коли раптом знявся вiтер, стрiпонув деревами, i з них посипались ягоди, мов осiннє листя, i деякi попадали в човник. Королевич ковтнув одну ягоду й ту ж мить забув, про що думав перед тим,- тiльки одне лишилось у нього на думцi - який вiн голодний та як чудово смакують ягоди.
Коли човник пiдплив пiд самий берег, королевич зiйшов на землю й почав походжати мiж дерев та розглядатися. Аж це гульк! - просто на нього котиться величезний залiзний м'яч. Ледве вiн устиг вiдскочити осторонь, як надбiг цiлий гурт велетнiв. Один з них помiтив його, схопив i пiднiс угору. Бiдний королевич мало духу не випустив, так його стисли велетневi пальцi. Побачивши це, велетень поставив його назад на землю, нахилився i спитав:
- Хто ти такий, чоловiчку?
- Я королевич Срiбної Рiчки,- вiдказав той.
- Он як! I на що ж ти вдатен? - поцiкавився велетень.

Королевич не встиг щось на це вiдповiсти, коли озвалася гладка жiнка котрогось велетня, що стояла обiк,- у неї було лише одне око, та й те на пiдборiддi.

- А з нього був би ласенький шматочок менi на вечерю!
Її слова велетнi привiтали дружним гучним смiхом, що розкотився, наче грiм.
- Та вiн же такий мiзерний - його й на один кусень не стане,- зауважив iнший велетень.
- Дарма,- заперечила та сама велетка.- Я його швидко вiдгодую.
На тому й зiйшлися - що вона вiзьме на себе турботу про королевича.
Бiдолашний королевич був страшенно переляканий, i спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кiнець кiнцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогнi, вiн вирiшив, що краще вже їсти, анiж згорiти на попiл.

I так минали днi один за одним, а в замку Тренкоса королiвна Медб усе чекала й чекала, хоч нiхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третiй.

Одного вечора королевич сидiв на самотi тяжко зажурений, бо велетка сказала, що вiн уже в сам раз погладшав, щоб його з'їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обiд. Отож сидить вiн, похнюплено думає про свою долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. I зразу ж згадалось йому все про королiвну Медб та велетня Тренкоса, i вiн аж спаленiв iз сорому.

- Я прийшов не заради тебе,- суворо сказав йому кiт.- Ти заслужив, щоб тебе з'їли. Але королiвнi Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже бiльш нiколи не прийду тебе визволяти. Вранцi ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Менi ж зараз пора йти-я чую, як вертається велетка.

З цими словами вiн зник-так само несподiвано, як i з'явився.
Велетка, увiйшовши до королевича, сказала йому таке:
- Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш - тобi все буде дозволено.
- Коли так,- сказав королевич,- то я хотiв би зiйти на берег i востаннє помилуватись морем.
- Добре, завтра вранцi й сходиш,- погодилась велетка.
- Дякую,- вiдповiв королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря.

Нiч тяглася так довго, що здавалось, їй кiнця не буде, але нарештi край неба спалахнуло перше сяйво свiтанку. Королевич поспiшив надвiр i хутенько спустився до берега. На березi вiн кинув у воду третiй, останнiй клубок, i той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срiбний човник, прудкий, як морська ластiвка. Коли човник пiдплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, i невдовзi острiв хижих велетнiв змалiв удалечинi i зробився дрiбненькою цяточкою на обрiї. Човник плив прямо вперед цiлий день i цiлу нiч, i коли остання зiрка поблякла в небi й перший навскiсний сонячний промiнь торкнувся землi, спраглої свiтанку, човник врiзався носом у берег мальовничого зеленого острова.

Королевич зiйшов на землю й рушив уперед. Довгенько довелось iти, щоб добратися до вузької долини, над якою пiдносився осяйний бiлий палац. Коли королевич пiдступив до головних дверей, тi самi розчахнулися перед ним. Вiн увiйшов у розкiшний просторий передпокiй, проминув одну за одною кiлька палат i нiде не зустрiв жодної живої душi. Та коли дiстався до найчудовнiшої округлої зали, то побачив там iз тисячу мармурових стовпцiв, i на кожному стовпцi сидiв снiжно-бiлий котик з iскристими чорними очима-тiльки один стовпчик посеред зали був порожнiй.

Обвiвши поглядом стiни, королевич завважив, що там висить багато золотих i срiбних браслетiв, i ще великих мечiв, рукiв'я в яких iз золота й срiбла, i ще безлiч самоцвiтiв, якi мiняться голубим, зеленим i рожевим кольором. I були там також столи, а на них срiбнi рiжки з усiлякими напоями, i тарелi, ущерть повнi розмаїтих смачнющих наїдкiв.
Зачудовано розглядаючись на цю дивовижу, королевич звернув увагу, що коти перескакують з одного стовпця на iнший, але жоден не займає вiльного стовпця посеред зали. Вiн став мiркувати, що б то воно за знак, аж раптом у подивi побачив, що той стовпець уже не порожнiй: на ньому сидить не хто, як добре йому знайомий маленький бiлий кiт.
- Упiзнав мене? - спитав кiт.
- Авжеж, упiзнав,- вiдказав королевич.
- Що ж, добре. Тодi я скажу тобi, хто я такий. Це палац маленького бiлого кота, i я тут король. А тепер ходiм трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднiв.
I вони влаштували розкiшну учту,- стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, i час минав жваво та весело.

А другого дня король бiлокотячого королiвства дав королевичу великого меча iз золотим рукiв'ям-того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосовi,- i сто пирiжкiв для сторожових псiв велетня.
- Бери цього меча i швидше в дорогу, щоб не спiзнитися,- сказав кiт.- Завтра карлики скiнчать третiй клубок i велетень дiстане право одружитися з королiвною Медб. Та вiзьми ще ось цей подарунок їй вiд мене.- I кiт поклав королевичу на долоню брошку - таку переливну, яких той, скiльки жив, не бачив.Пiсля цього король-кiт i королевич у супроводi решти котiв спустилися на берег, i там королевич сiв у срiбного човника, попрощався, i суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. I так вiн плив цiлий день i цiлу нiч. А коли настав свiтанок, човник пiдплив до берега острова, королевич зiйшов на берег i хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса. Почувши його ходу, пси заскреготiли зубами й загарчали в нестямнiй лютi, але тiльки-но вони пiдскочили до нього, як вiн почав кидати їм отруйнi пирiжки: кожен пес ухопив по одному пирiжку, i всi вони тут-таки на мiсцi й поздихали.Тодi королевич Срiбної Рiчки поставив перед собою щита й тричi лунко вдарив по ньому мечем. Тренкос почув тi звуки i послав карликiв подивитися, хто там такий.Карлики доповiли, що це його викликає на двобiй королевич Срiбної Рiчки. Велетня пойняв страшний гнiв, вiн схопив свою величезну довбню з наїженими цвяхами й рвонувся вперед.
I почався бiй, i тривав вiн довго-довго, але жоден супротивник анi на крок не вiдступав. Нарештi, вже надвечiр, велетень закричав:
- Годi на сьогоднi, ми вже наборолися! Вiдпочиньмо, а завтра на свiтанку знов почнемо.
- Нi,- заперечив королевич.- Сьогоднi кiнчаймо!
- Ну, то стережися! - вереснув Тренкос i розмахнувся залiзною довбнею, щоб розчерепити королевичу голову. Але королевич не дався застукати зненацька: вiн сам ураз скочив наперед, виважив меча i вгородив його велетневi в серце - той тiльки ревнув на весь голос i гепнувся неживий на землю.Королiвна Медб зi свого вiкна стежила, як билися королевич з велетнем. Побачивши, що велетень загинув, вона швидко вибiгла привiтати переможця, i незмiрна була їхня радiсть, коли вони двоє зустрiлися.Наступного дня королевич з королiвною i всi карлики й арфiсти вирушили в дорогу до палацу королевича i незабаром там вiдсвяткували бучне весiлля королевича Срiбної Рiчки й королiвни Медб. I жодна з коштовних оздоб, якi мала на собi наречена у день весiлля, не могла зрiвнятися з тiєю брошкою, що подарував їй король бiлокотячого королiвства.

Поиск

Календарь

Архив записей

2012 Август

Калькулятор

Друзья сайта

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

БIЛИЙ КIТ (Iрландська народна казка)