Среда, 11.12.2019, 15:31
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

Меню сайта
Музыка
Мини-чат
Наш опрос
Оцените сайт
Всего ответов: 154
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

ДЕВ'ЯТЬ БРАТIВ-СIРОМАНЦIВ (Хорватська народна казка)

Було в матерi дев'ять синiв i десята дочка, а чоловiка не було - на вiйнi загинув. У хатi вдова часто навiть хлiба не мала. Усе, що заробить, було, на селi, вiддасть дiтям, i вони з'їдять. Траплялося навiть, що доки вона нагодує мале в колисцi, то й їй уже нiчого не залишалося. Так раз було, другий, нарештi матiр розiбрала досада, i вона каже спересердя:

- Ох дiти, чого ви, мов тi вовки, завжди такi голоднi, що й не нагодуєш вас.

Бодай ви вже вовками стали та в лiсi жили.

Не встигла вона цi слова вимовити, як усi її сини раптом втратили людську подобу - у них повиростали вовчi пащi, шпичастi вуха, довгi хвости - i вони майнули до лiсу.

Коли їхня сестра, що тодi в колисцi лежала, виросла й пiшла в село, то люди й почали їй казати:

- У твоєї матерi було дев'ять синiв, але вона закляла їх, i всi вони поробилися вовками та побiгли до лiсу, тiльки ти залишилася.

Прийшла дочка додому та й питає матiр:

- Це правда, мамо, що люди кажуть?

- Правда, доню рiдненька. Було в мене дев'ять синiв, а я в хатi нiчого не мала, у людей заробляла, їм приносила, i вони все, що принесу, миттю з їдали, я й закляла одного разу, i вони стали вовками та й подалися до лiсу.

Каже тодi дочка до матерi:

- Люба матусю, дайте менi барильце води та спечiть паляницю на дорогу - пiду шукати своїх братiв, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.

А мати їй:

- Не йди вiд мене, дитино моя; дев'ятеро синiв я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?

Але дiвчина, якiй було вже рокiв п'ятнадцять, не далася пiдмовити, а пiшла все-таки шукати своїх братiв. Довго йшла вона спочатку полем, а потiм лiсом i надибала в лiсi хатку, у якiй жила самотня бабуся.

- Бабусю, люба,- попросилася дiвчина,- приймiть мене на нiч, боюся, щоб звiрi в лiсi не з'їли.

А бабуся каже:

- З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смiю: до мене щовечора приходять на ночiвлю дев'ять вовкiв-сiроманцiв, вони тебе можуть з'їсти. А все-таки, онученько люба, розкажи менi, яке лихо загнало тебе в оцi нетрi.

I дiвчина їй усе розповiла:

- Шукаю, бабусю, своїх братiв. Моя мати, удовиця вбога, нiчого не мала, було в неї тiльки дев'ятеро синiв i я, десята дочка. Матерi тяжко було прогодувати нас.

I якось закляла своїх дев'ять синiв: "Бодай ви вовками стали". Вони й перекинулись у вовкiв та побiгли до лiсу й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить менi врятувати моїх братiв, i вони знову людьми стануть.

Коли бабуся вислухала все, то й каже дiвчинi:

- Гаразд, онученько люба, залишайся на нiч у мене, але лiзь на горище спати, там тебе вовки не з'їдять.

Увечерi, як смерклося, прибiгли дев'ять вовкiв-сiроманцiв до бабусi та й кажуть:

- Добрий вечiр, матiнко.

- Добрий вечiр,- вiдповiдає бабуся.

Вовки досi нiколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тiльки входить до хати, так i шкуру вовчу знiмав з себе. I такi гарнi парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:

- Синочки мої любi, вiдколи ви до мене прийшли, я нi разу не питала, звiдки ви, хто у вас е i що сталося з вами. А от сьогоднi менi сон приснився,- хитрує бабуся,- що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев'ятеро синiв, i десяту дочку. Цiй дочцi зараз рокiв п'ятнадцять, i вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотiли б ви свою сестру побачити?

- Хотiли б, аякже,- в один голос загукали брати.- Як сонечко ясне, так хотiли б побачити свою сестру.

Тут бабуся швиденько полiзла на горище й привела до них ту дiвчину, що заночувала в неї. Як побачили брати свою рiдну сестричку, то так зрадiли, що аж заплакали, i обнiмали її, й цiлували. А вона все допитувалася, що треба зробити, щоб вони не були бiльше вовками. Вони її вiдраджують:

- Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.

Але вона й слухати того не хоче.

- Я б,- каже,- довiку терпiла найлютiшу муку, аби тiльки ви знову людьми стали.

Тодi брати й розповiли їй:

- То, сестро, треба цiлих дев'ять рокiв мовчати, нi словом нi до кого не обiзватися. Ще сьогоднi востаннє до нас промовиш i пiсля того, хоч би там що сталося, нi слова не скажеш.

Сестра погодилась. Розпрощалася з братами й пiшла додому. Приходить, а мати питає її:

- То що, знайшла братiв? Дiвчина тiльки головою кивнула, але не сказала нi слова.

- Де знайшла, у лiсi?

Знову тiльки головою кивнула й мовчить.

Здогадалася мати (бо в матерi серце чутливе), що дочка зареклася говорити, мабуть, для того, аби врятувати братiв. I мати заробила трохи грошей та купила корову. Дiвчина ото й пасла щодня ту корову сама пiд лiсом. I росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. Раз якось царевич полював дичину в цьому лiсi й побачив її та так i завмер на мiсцi, очей вiдiрвати не мiг вiд неї.

- Дiвчино,- ледве вимовив вiн,- чи ти пiдеш за мене замiж? Я царевич.

Вона тiльки головою кивнула й нi слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але вiн усе одно одружився з нею, бо така вона йому мила та люба була, що жити без неї не мiг. Привiв її до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче, не злюбила її, що вона мовчить.

- Любий сину,- все торочить царевичу мати,- чи тобi царiвен, чи тобi королiвен бракувало, чи нема серед них красунь? Нi, треба було нiму привести, такого сорому нам наробити.

Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. I ось настав час iти йому до вiйська. Осiдлав вiн коня i поїхав. Залишилась дружина сама iз свекрухою. I народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвiр за ворота викинула, а натомiсть щеня поклала. Дитину схопив бiлий вовк i понiс до лiсу.

Коли син приїхав у вiдпустку додому, мати вiдразу йому й каже:

- А бачиш, мало того, що сама нiма, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скажи своїм мiнiстрам, хай засудять її до страти. Навiщо вона тобi така здалася?

Але царевич не послухав її. Та недовго вiн був удома, треба було йому їхати назад до вiйська. I коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само викинула його надвiр за ворота, а натомiсть пiдклала щеня. Коли син через рiк завiтав додому, мати знову до нього:

- I навiщо вона тобi така здалася? Ти тiльки натякни своїм мiнiстрам, вони її миттю на шибеницю пошлють.

Але царевич не послухав її. Проте не довго вiн залишався вдома, бо треба було йому ще служити у вiйську. I знову сталось те саме: коли народилася третя дитина, свекруха викинула її надвiр за ворота i пiдклала щеня.

Дитину схопив бiлий вовк i понiс до лiсу.

Вiдслужив царевич у вiйську й повернувся вже назовсiм додому. Хотiв дiтям про свою службу у вiйську розповiсти, а дiтей нема. Тут ще й мати-цариця всiляко свою невiстку гудить. I вiдвести душу в розмовi з дружиною не можна - мовчить дружина. Охопив царевича сум, i вiн махнув на все рукою: мовляв, робiть собi, що хочете. Тодi мати-цариця хутчiше мiнiстрiв скликала, а тi, недовго радячись, порiшили стратити царевичеву дружину.

I повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона анi слова не мовить, усе про своїх братiв-сiроманцiв думає. I царевич гiрко плаче, та нiчого вдiяти не може, бо так мiнiстри постановили.

Уже близько до шибеницi пiдходять, аж бачать: удалинi хмарка куряви знялася й дедалi бiльшає - то мчить вершник на бiлому конi. За ним - другий, третiй... Дев'ять вершникiв мчать. Уже й чути, як перший гукає здалеку:

- Постривайте, не вiшайте!

Тi поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох малi дiти на руках. Нарештi перший домчав i вигукує:

- Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев'ять рокiв минуло сьогоднi. Говори, не бiйся!

I вiддав їй дитину.

Але вона мовчить.

Пiд'їхав другий, гукає:

- Говори, сестро,- i простягає їй другу дитину,- сьогоднi дев'ять рокiв минуло, ти нас врятувала, говори!

Третiй гукає:

- Сестро, говори! - i вiддає їй третю дитину.

Але вона - анi слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А брати один за одним пiд'їжджають i просять її, щоб вона все розповiла царевичевi. Примчав i дев'ятий брат, гукнув до неї:

- Говори, сестро! Сьогоднi день нашої волi, минуло рiвно дев'ять рокiв. Ми всi врятованi. Розказуй усе, як було!

Тiльки тодi пригорнула вона дiтей до себе й обiзвалася.

- Чоловiче, мiй любий,- каже вона до царевича,- це мої сини, яких свекруха надвiр повикидала, а вовки, брати мої, до лiсу їх забрали, вигодували там i сьогоднi ось привезли менi.

Царевич, почувши таке, зрадiв незмiрно, пiдбiг до своєї дружини, обняв її, цiлує, синiв маленьких на руки взяв, з братами її привiтався. А матерi-царицi звелiв передати, що бiльше не хоче з нею разом жити.

Збудував царевич собi новий палац та, може, й досi живе там зi своєю дружиною вродливою й трьома чудовими синами. А дев'ять братiв попрощалися з ними, подякували сестрi за порятунок i поїхали до своєї матерi, удовицi вбогої, щоб їй була помiч на старiсть.
Поиск
Календарь
«  Декабрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архив записей
Калькулятор

Copyright MyCorp © 2019