Среда, 11.12.2019, 15:19
Приветствую Вас Гость | RSS

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

Меню сайта
Музыка
Мини-чат
Наш опрос
Оцените сайт
Всего ответов: 154
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

ДАРУНКИ ФЕЇ КРЕНСЬКОГО ОЗЕРА (Італійська народна казка)

У далеких Нiольських горах, де так рiдко йдуть дощi, де камiння вiд спеки розсипається на порох, а земля тужавiє i стає неначе кремiнь, тулились до схилiв убогi хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч i багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долинi, то вже напевно мали б неабиякi статки. А все ж таки навiть ця неродюча земля якось годувала їх.

Аж ось у Нiольських горах випав тяжкий рiк. За цiле лiто так i не було жодного дощу. В селi почався голод. Найбiльше терпiв вiд голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синiв i анi мiшка борошна в коморi.

От якось скликав вiн синiв своїх та й каже:

- Гiрко менi розлучатися з вами, сини мої, але ще гiрше дивитись, як ви знемагаєте вiд голоду. Iдiть собi помiж люди шукати щастя десь в iнших краях.

- Гаразд, ми пiдемо,- вiдповiли одинадцять синiв,- тiльки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здоровi, ми йтимемо швидко, а як вiн, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм i каже:

- Хлопцi ви всi цибатi, й ноги у вас добрi, та на розум ви не дуже багатi. А Франческо й на зрiст невеличкий, i кривенький, зате голова й серце в нього золотi. Допоки вiн буде з вами, я почуватимуся спокiйно. Шануйте ж Франческа, то й самi береженими будете.

Старшi сини не посмiли iти батьковi наперекiр.

Уклонилися всi дванадцять рiднiй оселi й вирушили в дорогу.

Iдуть вони день, iдуть другий, iдуть уже й третiй. Кривенький Франческо щодалi бiльше вiдстає вiд братiв i все плентається за ними ззаду. Доганяв вiн їх спочатку тiльки тодi, коли вони сiдали перепочити. Та коли вiн надходив, брати, вже спочивши, пiдводилися й рушали далi, а сердешний Франческо знову шкутильгав, вiдстаючи, за ними. Кiнець кiнцем вiн зовсiм пристав i вже ледве переставляв ноги. Тодi на третiй день найстарший брат каже:

- Навiщо нам такий тягар волокти за собою? Ходiмо швидше, тодi Франческо нас не дожене.

Так i зробили: пiшли швидко вперед, не оглядаючись i навiть не присiдаючи на вiдпочинок.

Пiдходять вони до моря й бачать - прив'язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

- Нумо лиш у човен та попливiмо до Сардiнiї. Там, кажуть люди, сторона багата i грошей можна роздобути, скiльки хоч.

- Згода, попливiмо до Сардiнiї! - пiдхопили всi брати.

Роздивились вони добре, а в човнi мiсця тiльки на десятьох, одинадцятому ж нiде примоститись.

- Доведеться комусь iз вас,- каже братам Анджело,- ось хоч би тобi, Лоренцо, посидiти тут на березi, а я перевезу їх i вернуся по тебе.

- Е, нi! - вереснув Лоренцо.- Не такий я дурний, щоб сидiв сам-один на березi й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

- Аякже! - вiдказав Анджело.- Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?

I стрибнув у човен. За ним, штовхаючись i сварячись, кинулися купою iншi брати.

Вiдiпхнули вiд берега човен i попливли. Коли це де не взявся буйний вiтер, нагнав чорнi хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запiнилось море.

Напханий людьми човен бiльше не слухався стерна. Його почали заливати хвилi.

А далi наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострi скелi рифу i розтрощила його на скiпки. Так усi одинадцять братiв i потопилися в морi.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братiв. Так вiн додибав до Кренського озера. Глянув довкола - скрiзь м'яка трава, крислатi дерева дають затiнок вiд пекучого сонця, а в озерi - холодна й кришталево-чиста вода. Кращої мiсцини для спочинку годi й шукати. Але братiв нiде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумiв, що його покинули напризволяще. Сiв вiн та й гiрко заплакав. Так довго вiн плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тiльки-но вiн запав у сон, як iз-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Пiдiйшла вона нечутно до сонного хлопця i торкнулася своєю чарiвною паличкою до його хворої ноги. А тодi майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарештi прокинувся. Схопився вiн на рiвнi ноги та й сам собi не повiрив: що за дивина? Обидвi ноги в нього однаковi, нiби одна з них нiколи й не була крива! Хоч бiгай собi наввипередки з вiтром чи танцюй!

- Що це за чарiвник повернув менi здоров'я?! - вигукнув хлопець.

У цю мить фея i постала перед ним: коси - нiби сплетенi з золотавих сонячних промiнчикiв, очi блакитнi, як вода Кренського озера, а щiчки - мов нiжнi пелюстки квiточок шипшини.

- Чому ж ти не дякуєш менi? - весело всмiхаючись, мовила фея. Та юнак вiд подиву не мiг i слова вимовити.

- Слухай, Франческу! Я - фея Кренського озера. I я вирiшила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося - твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбiльших бажань. Аж тепер Франческо отямився й сказав:

- Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, менi нiчого так не хотiлося, як побачити добру фею. I ось я побачив її.

- Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,- промовила, усмiхаючись, фея.

Тодi Франческо сказав:

- Хотiв би я мати чарiвну торбу й чарiвний кийок. I щоб у цiй торбi миттю з'являлося все, що тiльки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Фея махнула паличкою. I враз велика торба й замашний кийок упали Франческовi до нiг! А чарiвна фея сказала:

- Той, хто володiє цiєю чарiвною торбою та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческу, щоб менi не довелося жалкувати про мої тобi дарунки.

Мовила це фея i зникла - мов розтанула...

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок пiд руку та й пiшов далi.

Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, вiн добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож iде собi радiсний Франческо лiсом i наспiвує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лiсi. На порозi там сидiв i плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:

- Агей, ти, плаксiю! Чи не годi вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося?

- Мiй тато - дроворуб,- вiдказав йому хлопчик.- Вiн усiх нас, усю родину годує.

А сьогоднi вiн упав з дерева й вибив собi руку. Я бiгав до мiста по лiкаря, а лiкар не схотiв прийти, бо в нас нема чим йому заплатити.- I заплакав ще дужче.

- Цить, не плач! - мовив спокiйно Франческо.- Зараз я допоможу твоєму батьковi.

- А ви лiкар? - запитав хлопчик.

- Нi, сам я не лiкар,- вiдповiв Франческо.- Але можу так зробити, щоб вiн зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?

- Панкрацiо,- вiдповiв здивований хлопчик.

- От i гаразд! - сказав Франческо i широко розкрив торбу.- Агей, лiкарю Панкрацiо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось нiби зашумiло й захурчало. Аж раптом - бух! - i вже лiкар у торбi! Та й важкенький, нiвроку йому,- так i зiгнув Франческа до землi. Добре, що той вчасно вiдчепив торбу вiд пояса.

Бухнувся лiкар об землю та як закричить:

- Я,- каже,- знаменитий лiкар Iгнацiо Панкрацiо, а мене вкинули в торбу, мов який непотрiб! Отже не пiду я лiкувати дроворуба, хоч нехай там що!

- А, то це такий iз вас лiкар, синьйоре Iгнацiо Панкрацiо! - обурився Франческо, а хлопчик тiльки головою закивав.- Що ж, доведеться спершу вас вилiкувати вiд лютої жорстокостi. Ну-бо до працi, кийочку!

Враз кийок як пiдхопився та як почав мiряти лiкаря уздовж та вшир!

- Ой, годi-бо, я вже вилiкувався! - заволав iз торби лiкар.- Де той хворий?

Ведiть мене до нього!

Повели його до дроворуба, i там Iгнацiо Панкрацiо на дiлi показав, що лiкар з нього справдi неабиякий,- так швидко та вмiло направив вiн бiдоласi вивихнуту руку. Тодi Франческо звелiв торбi заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчiв та й пiшов далi. Довго вiн iшов чи нi, аж дивиться - опинився в мiстi. А вже смеркалося, то вiн i завернув до заїзду, щоб було де переночувати.

Господиня дала йому вечеряти, а тодi й каже:

- Оце попоїж, хлопче, та краще тiкай iз цього мiста свiт за очi.

- А хiба що? - питає здивований Франческо.

- Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,- каже господиня.- Мiсяцiв зо три тому приплентав до мiста й осiв тут якийсь чужинець,- бодай би вiн згинув! - та й почав учити геть усiх гуляти в костi. Тепер усi хлопцi тут мов почманiли.

Свiту не бачать - одно тiльки грають у тi костi з ранку до смеркання, а вiд смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвiсти! Уже дванадцять гарних i сумирних, як голуби, хлопцiв з найповажнiших родин як у воду впали!

- Дякую вам, добра жiночко, що попередили мене,- сказав Франческо, а сам собi подумав: "У цьому мiстi, здається, не гулятимуть без дiла нi чарiвна торба, нi кийок".- А все ж таки я просив би дозволу перебути кiлька днiв у вашому заїздi.

Уранцi Франческо попросив у своєї торби сто тисяч скудо - старовинних монет. Не минуло й години, а вже цiле мiсто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо - вельми славетна i щедра людина.

Опiвднi до кiмнати Франческа в заїздi постукали. Юнак вiдчинив i побачив перед собою химерного чолов'ягу в довжелезному плащi й капелюсi з пiр'їною, натягнутому аж на вуха.

- Синьйоре Санто Франческо,- мовив непроханий гiсть.- Я перебуваю у цьому мiстi лише три мiсяцi, проте встиг уже познайомитися з усiма його найгiднiшими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завiтаєте до мене в гостi. Я вже чув, як добре ви граєте в костi. Запевняю вас: у цьому мiстi ви зможете показати весь свiй хист гравця.

- Сказати правду,- вiдповiв Франческо,- я навiть не знаю, як тi костi тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гiсть був страшенно задоволений вiдповiддю Франческа. Вiн став прощатися й так старанно вклонився, аж спiткнувся й мало не впав. Франческо як гляне - та трохи не скрикнув: у гостя з-пiд плаща вистромилася ратиця!

"Еге, то он воно що! - нишком подумав Франческо.- Сам нечистий навiдав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спiймаєш!"

Увечерi синьйор Санто Франческо пiшов грати в костi з пекельником. Навчився вiн того чортячого дiла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.

Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як i сам дiдько, i програв п'ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирiшив, що Франческо вже бiльше не має анi сольдо.

- Не журiться, любий синьйоре Санто Франческо,- улесливо мовив чорт.- Я вiддам вам половину грошей, якi ви програли, аби тiльки ви знов мали виграш.

- А коли нi?

- Як нi, то вже не нарiкайте: ви станете моєю власнiстю, i я зроблю з вами, що схочу.

- Ах ти, бiсiв сину! - гнiвно вигукнув Франческо.- Тепер я вже знаю, де дiлися тi дванадцять юнакiв! Ану киш у торбу!

Нечистий опам'ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тiльки ратицi ще метлялися зверху, проте за мить i вони сховалися.

Тодi Франческо сказав:

- Цей синьйор полюбляє веселi жарти. Пожартуймо ж трiшечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

I кийок заходився працювати...

- Ой лишенько! - залементував нечистий.- Синьйоре Франческо, я вам вiддам половину всього мого виграшу! - А кийок не вгавав! - Нi, нi, увесь мiй сьогоднiшнiй виграш.- А кийок не вгамовувався.- Ой-ой-ой, я поверну вам усi грошi, якi виграв у цьому клятому мiстi! - А кийок таки робив своє.

Тодi чорт питає, плачучи:

- Та скажiть-бо, чого ви хочете? Франческо зупинив кия та й каже:

- Слухай йоди, бiсiв сину. Щонайперше вiддай усiх дванадцять юнакiв, яких ти затягнув до пекла, а потiм забирайся геть, щоб i духу твого поганого не було на землi. Чув?

- Чув, чув i все зроблю, що ви казали, тiльки випустiть мене з цiєї торби! - заверещав дiдько.

Франческо розпустив зав'язку, i дiдько вискочив з торби, мов шкiдливий кiт. Вiн тупнув ратицею, пiдскочив i загуркотiв крiзь землю в пекло. А вiдразу по тому

звiдти вийшли всi дванадцять юнакiв.

- А що, хлопцi, чи не хочете зiграти в костi? - спитав, усмiхаючись, Франческо.

- Та цур їм! - гукнули всi дванадцятеро.- Нехай вони йому западуться!

- Оце розумно! - похвалив хлопцiв Франческо.- Та затямте собi: найбiльше виграє завжди той, хто нi в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячi золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батькiв. Вони, сердешнi, вже очi там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятiвниковi та й подались додому, а Франческо прив'язав торбу до пояса, взяв кийка та й пiшов з мiста. I хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарiвнiй торбi та києвi, бо скрiзь були скривдженi, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку.

Аж ось прийшов Франческо знов у рiдний край.

Там, у Нiольських горах, застав вiн ще бiльший голод, нiж покинув. I почав тодi Франческо рятувати землякiв: вiн вiдкрив у своєму селi їдальню. Кожен голодний мiг зайти i попоїсти в нiй без грошей. Торбинi роботи було по саму зав'язку, а зате кий лежав весь час без дiла.

- Агей, смажене курча, мерщiй у торбу! Три великi хлiбини, швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! - тiльки й чути було раз по раз кожного дня вiд власника їдальнi.

Так тривало аж три роки - доти, поки в Нiольських горах лютував голод. На четвертий рiк земля, нарештi, вiддячила хлiборобам за старанну працю щедрим урожаєм.

У кожнiй оселi запахло печеним хлiбом, на подвiр'ях забекали вiвцi, а по коморах на полицi лягли жовтi кружала сиру.

Проте дверi їдальнi Франческа й далi не зачинялися.

- Е, мабуть, годi,- сказав сам собi Франческо.- Час моїй торбi перепочити, бо годувати ситих - то вже лiнощi плодити.- I вiн закрив свою їдальню.

А невдовзi спiткало його велике горе - занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо вiд села до села гiрськими стежками й битими шляхами, а часом i зовсiм без стежки й дороги. I всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтiли ночами лихi начальники, жадiбнi лихварi та лукавi ченцi. Зате радiли нещасливi та скривдженi. Вони щиросердо називали Франческа братом.

Минав час. I ось уже люди, звертаючись до Франческа, стали називати його не братом, а батьком, а далi i дiдусем. Чуб його весь посивiв, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А вiн усе мандрував дорогами Iталiї зi своїми помiчниками - торбою та києм.

Дибає вiн отак раз пiд гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нiбито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. I дихає вона ще важче вiд нього - така вже була старезна. Старезна як свiт.

Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

- Нарештi я таки тебе спiймала! Ху, зовсiм пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скiльки вже я стоптала черевикiв!

I вона стягла з воза ряднину, а на возi - повнiсiнько подертих черевикiв. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немiчна Смерть, та й посмiхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

- Добре тобi впорожнi швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческу: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

- Та що ж,- вiдказує їй Франческо,- недаром прислiв'я мовить, що вiд Смертi не вiдкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала - немов залiзяччя iржаве заскреготало.

- Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

I Смерть потяглася до Франческа своїми кiстлявими руками. А Франческо враз як крикне:

- Смерть - у торбу!

I Смерть тiльки заторохтiла пiд зав'язкою!

Франческо завдав торбу на плечi й рушив, куди йому було треба.

А йшов вiн до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть iз торби й каже їй:

- Шкода менi тебе, стара! Кiстки твої, напевне, болять незгiрш за мої. Але тут травиця м'якенька,- сядь собi й спочинь, поки я скiнчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набiк i сiла, крекчучи, неподалiк пiд деревом.

Франческо ж пiдiйшов до берега й гукнув:

- Феє Кренського озера, покажись менi ще раз!

I фея вмить з'явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як i колись, багато рокiв тому, коли Франческо сам був молодий.

- Ти мене кликав? - приязно запитала вона.

- Я хочу розповiсти, як я скористався твоїми дарунками.

- Не розповiдай, не треба,- вiдказала фея.- Я добре все знаю.

- Я користався твоїми дарунками, як мiг,- сказав Франческо.- Але настав час повернути їх тобi. Бачиш, он пiд деревом чигає на мене Смерть?

- Слухай,- сказала тодi фея.- Чи знаєш ти, що чарiвна торба i чарiвний кий самi собою нiчого не важать? Але багато важать вони в руках тiєї людини, яка володiє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось iнших вони могли

б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарункiв. Розведи багаття i спали торбу й кия. Прощавай, Франческу!

Фея поцiлувала дiда й щезла, мов розтанула в повiтрi. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера.

Коли все запалахкотiло, вiн сiв ближче до багаття, простяг до вогню захололi руки й глибоко замислився.

Настала нiч, а вiн усе сидiв, i Смерть не наважувалася до нього пiдступити, поки, врештi, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурiкав пiвень. Незабаром настав новий день.

Велика тиша залягла над Кренським озером. I не було на його березi Смертi. Усе лишилося так само, як i перед тим. Тiльки на тому мiсцi, де вночi сидiв Франческо, тепер зеленiв молодий олеандр.
Поиск
Календарь
«  Декабрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архив записей
Калькулятор

Copyright MyCorp © 2019