Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню - якийсь укол зробити.

Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле - i стіни, й двері. Покликали нас iз мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар. Глянув на мене, а потім до мами сердито:

- Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму?

I аж почервонів від злості. Мені стало страшно. Toї ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка - теж у білому халаті лікар.

Вона ласкаво поклала мені руку на голову и сказала:

- Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та и тепла ж, мабуть... Давай, скинемо її.

Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. I коли давали укол - не боліло.

Мені вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі - й чоловік, i жінка - працюють i тепер у нашому ceлi. Коли я зустрічаю на дорозі сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка - на душі стає радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько и сказати щось ніжне-ніжне...

1. Про який випадок з дитинства згадує героїня тексту?

2. Яких лікарів довелося зустріти у сільської лікарні?

3. Що вплинуло на те, що дівчинці не було боляче під час уколу?