На краю села живе старенька бабуся Мари­на.

— У неї немає нікого-нікогісінько,— часто говорить матуся маленькій Марійці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини.

Устане вранці Марійка, гляне на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й пильно-пильно дивиться на неї. Ма­рійку.

Марійка біжить до бабусі, віта­ється:

— Доброго дня, бабусю.

— Доброго здоров'я. Марійко,— радісно відповідає бабуся.— Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки — он скільки метеликів там літає. Ва­бить річка — який пісочок чистий там на березі, яка вода тепла…

Марійка збирається йти, а бабуся зітхає.

— Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо ні до кого й слова промовити. Одна я, од­нісінька…

— Хай я буду вашою, бабусю,— тихо шепоче Ма­рійка й цілує її в старечу, зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя,— усміхається ба­буся Марина.

До вечора Марійка бігає в лузі, грається, ми­лується метеликами. А про бабусю не забуває. Побігає, тоді й прибіжить на бабусине подвір'я й защебече:

— Я не забула, що я ваша, бабусю! Тільки в лузі бігати хочеться!