Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню - якийсь укол зробити. Прийшли
ми до великого білого будинку. Все в ньому біле - i стіни, й двері.
Покликали нас iз мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар.
Глянув на мене, а потім до мами сердито: - Чому ви не роздягли хворої? Що ж я, по-вашому, сам її роздягатиму? I аж почервонів від злості. Мені стало страшно. Toї ж хвилини із сусідньої кімнати ввійшла жінка - теж у білому халаті лікар. Вона ласкаво поклала мені руку на голову и сказала: - Ой, яка ж у тебе кофточка гарна. Та и тепла ж, мабуть... Давай, скинемо її. Від ласкавих слів жінки стало мені радісно. Я сама роздяглася. I коли давали укол - не боліло. Мені
вже двадцять п'ять, уже в мене двоє діток. Обидва лікарі - й чоловік, i
жінка - працюють i тепер у нашому ceлi. Коли я зустрічаю на дорозі
сердитого лікаря (так називаю його все життя), хочеться перейти на
другий бік вулиці. А коли йде назустріч ласкава жінка - на душі стає
радісно, хочеться підійти до неї, поклонитися низько и сказати щось
ніжне-ніжне... 1. Про який випадок з дитинства згадує героїня тексту? 2. Яких лікарів довелося зустріти у сільської лікарні? 3. Що вплинуло на те, що дівчинці не було боляче під час уколу? |