Мишкова каша

Одиного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишкою скучив. Мама теж була рада його приїзду.

    - Це дуже добре, що ти приїхав, - сказала вона. - Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра треба в місто поїхати. Я, може бути, затримаюсь. Проживете тут без мене два дні?

    - Звичайно, проживемо, - кажу я. - Ми не маленькі!

    - Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?

    - Чи зуміємо, - каже Мишко. - Чого там не зуміти!

    - Ну, зваріть суп і кашу. Кашу адже просто варити.

    - Зваримо і кашу. Чого там її варити! - Каже Мишко. Я кажу:

    - Ти дивися, Мишко, а раптом не зуміємо! Ти ж не варив раніше.

    - Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш з голоду. Я таку кашу зварю, що пальці оближеш!

    На ранок мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які продукти лежать, пояснила, як варити суп і кашу, скільки крупи покласти, скільки чого. Ми всі слухали, тільки я нічого не запам'ятав. "Навіщо, - думаю, - раз Мишко знає".

    Потім мама поїхала, а ми з Мишком вирішили піти на річку рибу ловити. Налагодили вудки, накопали черв'яків.

    - Стривай, - кажу я. - А обід хто буде варити, якщо ми на річку підемо?

    - Чого там варити! - Каже Мишко. - Одна метушня! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо кашу. Кашу можна без хліба їсти.

    Нарізали ми хліба, намазали його варенням і пішли на річку. Спочатку покупалися, потім розляглися на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. Потім стали рибу ловити. Тільки риба погано клювала: зловили всього з десяток пескариків. Цілий день ми на річці прогуляли.

До вечора повернулися додому. Голодні!

    - Ну, Мишко, - кажу, - ти фахівець. Що варити будемо? Тільки таке, щоб якомога швидше. Їсти дуже хочеться.

    - Давай кашу, - каже Мишко. - Кашу найпростіше.

    - Ну що ж, кашу так кашу.

    Розтопили плиту. Мишка насипав у каструлю крупи. Я кажу:

    - Висип побільше. Їсти дуже хочеться!

    Він насипав повну каструлю і води до краю.

    - Чи не багато води? - Питаю. - Розмазня вийде.

    - Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за пічкою дивись, а я вже зварю, будь спокійний.

    Ну, я за пічкою дивлюся, дрова підкладаю, а Мишка кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.

    Скоро стемніло, ми запалили лампу. Сидимо і чекаємо,
    коли каша звариться. Раптом дивлюся: кришка на каструлі підвелася, і з-під неї каша лізе.

    - Мишко, - кажу, - що це? Чому каша лізе?

    - Куди?

    - Шут її знає куди! З каструлі лізе!

    - Ах, щоб тебе! - Каже Мишко. - Куди ж ти лізеш? Мишко схопив ложку і став кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона ніби пухне
    в каструлі, так і вивалюється назовні.

    - Не знаю, - каже Мишко, - з чого це вона вилазити надумала. Може бути, готова вже?

    Я взяв ложку, спробував: крупа зовсім тверда.

    - Мишко, - кажу, - куди ж вода поділася? Геть суха крупа!

    - Не знаю, - каже. - Я багато води налив. Може бути, дірка в каструлі?

    Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки немає.

    - Напевно, випарувалася, - каже Мишко. - Треба ще підлити.

    Він переклав зайву крупу з каструлі в тарілку і підлив в каструлю води. Стали варити далі. Варили, варили - дивимося, знову каша назовні лізе.

    - Ах, щоб тебе! - Каже Мишко. - Куди ж ти лізеш?

    Схопив ложку, знову став зайву крупу відкладати. Відклав і знову бух туди кухоль води.

    - Ось бачиш, - каже, - ти думав, що води багато, а її ще підливати доводиться.

    Варимо далі. Що за комедія! Знову вилазить каша.

Я кажу:

    - Ти, напевно, багато крупи поклав. Вона розбухає, і їй тісно в каструлі стає.

    - Так, - каже Мишко, - здається, я трохи багато крупи поклав. Це все ти винен: "Клади, каже, побільше. Їсти хочеться!"

    - А звідки я знаю, скільки треба класти? Ти ж казав, що вмієш варити.

    - Ну і зварю, не заважай тільки.

    - Будь ласка, не буду тобі заважати.

    Відійшов я в сторону, а Мишка варить, тобто не варить, а тільки й робить, що зайву крупу в тарілки перекладає. Весь стіл уставив тарілками, як у ресторані, і весь час води підливає. Я не витерпів і кажу:

    - Ти щось не так робиш. Так адже до ранку можна варити!

    - А що ти думаєш, в хорошому ресторані завжди обід з вечора варять, щоб на ранок встиг.

    - Так то, - кажу, - в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них їжі багато всякої.

    - А нам-то куди поспішати?

    - Нам треба поїсти та й спати лягати. Дивись, скоро дванадцять годин.

    - Встигнеш, - каже, - виспатися.

    І знову бух в каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.

    - Ти, - кажу, - весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.

    - А як, по-твоєму, без води, чи що, варити?

    - Викласти, - кажу, - половину крупи і налити води відразу побільше, і нехай собі вариться.

    Узяв я в нього каструлю, витрусив з неї половину крупи.

    - Наливай, - кажу, - тепер води доверху.

    Мишко взяв кухоль, поліз у відро.

    - Нема, - каже, - води. Вся вийшла.

    - Що ж ми робитимемо? Як за водою йти, темрява яка! - Кажу. - І колодязя не побачиш.

    - Дурниці! Зараз принесу. Він взяв сірники, прив'язав до відра мотузок і пішов до криниці. Через хвилину повертається.

    - А вода де? - Питаю.

    - Вода ... там, у колодязі.

    - Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?

    - І відро, - каже, - у колодязі.

    - Як - у колодязі?

    - Так, в колодязі.

    - Упустив?

    - Упустив.

    - Ах ти, - кажу, - розмазня! Ти що ж, нас заморити голодом хочеш? Чим тепер води дістати?

    - Чайником можна.

    Я взяв чайник і кажу:

    - Давай мотузку.

    - А немає мотузки.

    - Де ж вона?

    - Там.

    - Де - там?

    - Ну ... в колодязі.

    - Так ти, значить, з мотузкою відро упустив?

    - Ну так.

    Стали ми іншу мотузку шукати. Немає ніде.

    - Нічого, - каже Мишко, - зараз піду попрошу у сусідів.

    - З розуму, - кажу, - зійшов! Ти подивися на годинник: сусіди сплять давно.

    Тут, як навмисне, обом нам пити захотілося, здається, сто рублів за кухоль води віддав би! Мишко каже:

    - Це завжди так буває: коли немає води, так ще більше пити хочеться. Тому в пустелі завжди пити хочеться, тому що там немає води.

    Я кажу:

    - Ти не міркуй, а шукай мотузку.

    - Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь від вудки прив'яжемо до чайника.

    - А волосінь витримає?

    - Може бути, витримає.

    - А якщо не витримає?

    - Ну, якщо не витримає, то ... обірветься ...

    - Це і без тебе відомо.

    Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь натягнулася, як струна, ось-ось лусне.

    - Не витримає! - Кажу. - Я відчуваю.

    - Може бути, якщо піднімати обережно, то витримає, - каже Мишко.

    Став я піднімати потихеньку. Тільки підняв над водою, плюх - і немає чайника.

    - Не витримала? - Запитує Мишко.

    - Звичайно, не витримала. Чим тепер діставати воду?

    - Самоваром, - каже Мишко.

    - Ні, вже краще самовар просто кинути в колодязь, принаймні возитися не треба. Мотузки-то немає.

    - Ну, каструлею.

    - Що у нас, - кажу, - по-твоєму, каструльний магазин?

    - Тоді склянкою.

    - Це скільки доведеться возитися, поки склянкою води наносиш!

    - Що ж робити? Треба ж кашу доварювати. І пити до зарізу хочеться.

    - Давай, - кажу, - кружкою. Кружка все-таки більше склянки.

    Прийшли додому, прив'язали волосінь до кружки так, щоб вона не переверталася. Повернулися до колодязя. Витягли по кружці води, напилися. Мишко каже:

    - Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а коли станеш пити, так одину кружку вип'єш і більше вже не хочеться, тому що люди від природи жадібні ...

    Я кажу:

    - Нічого тут на людей наговорювати! Тягни краще каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води наллємо, щоб не бігати двадцять разів з кружкою.

    Мишка приніс каструлю і поставив на край криниці. Я її не помітив, зачепив ліктем і мало не зіштовхнув у колодязь.

    - Ах ти, невдашка! - Кажу. - Навіщо мені каструлю під лікоть засунув? Візьми її в руки і тримай міцніше. І відійди від колодязя подалі, а не те і каша полетить в колодязь.

    Мишко взяв каструлю і відійшов від колодязя. Я налив води.

    Прийшли ми додому. Каша у нас охолола, піч згасла. Розтопили ми знову піч і знову взялися кашу варити. Нарешті вона у нас закипіла, зробилася густа і стала пихкати: пих, пих! ..

    - О! - Каже Мишко. - Хороша каша вийшла, знатна!

    Я взяв ложку, спробував:

    - Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і смердить горілим.

    Мишко теж хотів спробувати, але тут же виплюнув.

    - Ні, - каже, - вмирати буду, а таку кашу не буду їсти!

    - Такий каші наїсися, і померти можна! - Кажу я.

    - Що ж робити?

    - Не знаю.

    - Диваки ми! - Каже Мишко. - У нас же піскарі є!

    Я кажу:

    - Ніколи тепер вже з піскарями возитися! Скоро світати почне.

    - То ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко - раз, і готово.

    - Ну давай, - кажу, - якщо швидко. А якщо буде, як каша, то краще не треба.

    - В один момент, ось побачиш.

    Мишко почистив піскарів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілася, піскарі і прилипли до неї. Мишко став віддирати піскарів від сковорідки ножем, всі боки обдер ім.

    - Розумник! - Кажу. - Хто ж рибу без масла смажить!

    Мишко взяв пляшку з соняшниковою олією. Налив масла на сковорідку і сунув у піч прямо на гаряче вугілля, щоб якомога швидше засмажили. Масло зашипіло, затріщало і раптом спалахнуло на сковорідці полум'ям. Мишко витягнув сковорідку з печі - масло на ній палає. Я хотів водою залити, а води у нас в усьому будинку ні краплі небуло. Так воно і горіло, поки все масло не вигоріло. У кімнаті дим і сморід, а від піскарів одні вуглинки залишилися.

    - Ну, - каже Мишко, - що тепер смажити будемо?

    - Ні, - кажу я, - більше я тобі нічого смажити не дам. Мало того, що ти продукти зіпсуєш, так ти ще пожежу влаштуєш. Через тебе весь будинок згорить. Досить!

    - Що ж робити? Їсти ж хочеться!

    Спробували ми сиру крупу жувати - огидно. Спробували сиру цибулю - гірко. Масло спробували без хліба їсти - нудно. Знайшли банку з-під варення. Ну, ми її вилизали і лягли спати. Вже зовсім пізно було.

    На ранок прокинулися голодні. Мишка відразу поліз за крупою, щоб варити кашу. Я як побачив, так мене навіть заколотило.

    - Не смій! - Кажу. - Зараз я піду до тітки Наталі, попрошу, щоб вона нам кашу зварила.

    Ми пішли до тітки Наталі, розповіли їй усе, обіцяли, що ми з Мишком всі бур'яни у неї на
    городі вирвимо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами:
    напоїла нас молоком, дала пирогів з капустою, а потім посадила снідати. Ми всі їли і їли.

    Нарешті ми наїлися, попросили у тітки Наталки мотузку і пішли діставати з колодязя відро і чайник. Багато ми провозилися і, якщо б Мишко не придумав якірець з дроту зробити, так би нічого і не дістали. А якірцем, як гачком, підчепили і відро і чайник. Нічого не пропало - все витягли. А потім ми з Мишком і Вовкою бур'яни на городі пололи.

    Мишко говорив:

    - Бур'яни - це нісенітниця! Зовсім неважка справа. Набагато легше, ніж кашу варити!

Поиск

Календарь

Архив записей

2012 Август

Калькулятор

Друзья сайта

Сайт 1 "В" класса СШ №34, г. Днепропетровска

Мишкова каша